(Огляд збірки «БАБАЙ: Перший кошмар» від Євгена Товстонога)

Ось і прочитана збірка жахіть «Перший кошмар». Видання, яке пройшло довгий шлях становлення, вийшло чепурним, насиченим, різноплановим і, однозначно, вартим уваги.

Книжка приваблює зовнішнім убранством: пухка, загорнута в тверду обкладинку з класним малюнком. Зміст вражає солідним авторським складом. Очікування зашкалюють! Але чи дійсно все так круто? Чи змогли упорядники підібрати відповідне начиння? Варто пройтися по кожному оповіданню і спробувати розібратись у цьому питанні. Для тих, хто тільки думає про купівлю і не хоче знати деталі оповідань, варто перейти одразу до останнього абзацу.

Відкриває збірку «Гегемон» Володимира Кузнєцова. Оповідання торкається теми голодомору, а саме − психології безпосередніх виконавців того кричущого злочину, який болить нам донині. Чим керувались люди, коли забирали останнє у селян: страхом перед владною верхівкою чи святою вірою у правильність власних дій? Автор показує механізми боротьби проти селянства, яке пручалось як могло, але, як відомо, не змогло подолати червоний терор. В одному з тисяч сіл посеред цієї боротьби несподівано з’являється третя сила – потойбічна. І те, яким чином реагує на неї Сухий – головний антагоніст − показує, що радянська влада не збиралась зупинятись ні перед чим. Навіть перед самим чортом. Це оповідання сміливо можна, я б додав, що навіть потрібно, рекомендувати широкому колу читачів. Одне з найсильніших. Прекрасний початок збірки.

Юлія Васильєва в «Булавці» пропонує нам гру. Принаймні мені так здалось. Історію, вигадану нею, можна сприймати двояко. Або все, що відбувається правда, і ми маємо оповідання про намагання людини вирватись з лап чудовиськ, які маскуються під сусідів, перехожих і пияків. Або ж все це хвора уява головного героя і перед нами такий собі психологічний трилер, де спостерігаємо як Рома тоне у кошмарі, породженому власною свідомістю. Однозначної відповіді немає. Лише авторка знає, де там правда. Але, в будь-якому разі, читач залишається у виграші − він отримує динамічну пригоду з чудовим післясмаком.

Прочитавши добрих дві третини наступного оповідання, помітив, що час від часу закриваю збірку, щоб поглянути на обкладинку. Чи не взяв я випадково іншу книжку? Тут немає маніяків, привидів і кишок. Зате є один старий, який дуже гордий добре виконаною колись роботою. Навіть коли життю його онука вона безпосередньо загрожує, він – гордий. І це лякає. Бо це вже не людина. Це монстр. Перемога у категорії «Найнезвичніший горор» для оповідання «Терпіння женця» Володимира Арєнєва.

Якщо в попередньому оповіданні тварюк майже не було, то в наступному їх аж через край. Динаміка, сутички, перевтілення, щупальці – круговерть подій на квадратну сторінку вражає. Здається, автор хотів вмістити цілий роман в оповідання. На мій смак, не вистачило більш розлогого опису світу монстрів і механізмів їх потрапляння у світ героя. І останній діалог з поясненнями − як? що? і чому? − видається зайвим. Знати це потрібно, але донести до читача, варто було іншим чином. Щодо кровяхи і кількості трупаків питань немає. Все це про «Пожираючи монстрів» Романа Великорода.

Наступне оповідання занурює нас в солодкі спогади дитинства. «Родина» Сергія Мартинюка — ода пригодам, прагненню стати дорослішим і непідробній братерській любові. Події з хлопчаками затягують. Ми весь час поруч, йдемо стежкою, боїмось лісу… губимось на кладовищі. Чудова оповідка із сумним кінцем.

«Колишня» Дімки Ужасного піднімає питання безпечних статевих стосунків. За будь яких обставин потрібно відповідально ставитись до вибору партнера. Звертайте хоча б увагу на його стать. Якщо цього не робити, то можна підхопити якусь заразу, або… до вас прийде чиясь колишня. І буде гаплик. Крім цього, оповідання вчить не збирати різний мотлох на блошиних ринках. Досить повчальне оповідання, але для вивчення в школі рекомендувати не можу.

«Минуле теж співає» Руслана Ясинського - про любов до музики. Автор розповідає про те, про се, поступово підводячи до загадкової платівки, яка дивним чином опиняється у головних героїв. Її вміст незрозумілий та відразливий. Їм вдається з’ясувати виконавця. Тут починається найцікавіше, але автор вирішує обірвати розповідь. Залишається тільки здогадуватись, чим закінчиться зустріч з композитором, який давно повинен бути мертвим.

«Ось іде мрець» Остапа Українця - ще одна історія, яка повертає нас у власні спогади. Але тепер це студентське життя. Багато чого творилось в гуртожитках і обабіч них. Інколи забави закінчувались погано. Так стається з одним із героїв оповідання. Разом з ним ми проходимо всі стадії погіршення його здоров’я, і не бачимо, що він міг зробити, щоб все закінчилось краще, ніж закінчилось. Навіть лікаря викликав. Але зараз люди рідко хворіють на чуму. Він був приреченим. Тож і ви будьте уважними і не займайтесь дурницями у гуртожитках. Життєва розповідь.

«Клоп» Андрія Лозінського варіація на тему «Норман Бейтс і його таргани». Слід віддати належне автору, якому вдалось додати свіжості у відомий сюжет. Зізнаюсь, в кінці мені стало шкода головного героя. Хоч той нарешті досяг свого і став щасливим. Але страшно уявити, як він картатиме себе, коли його схоплять. Він так і не усвідомить, як його викрили, і що саме він зробив не так. Круте оповідання.

«Кеджангук». Світлана Тараторіна намагається розібратись як зробити світ кращим — без війн, насилля і заздрощів. Оповідь змушує задуматись, куди ми йдемо і чи правильно все робимо. Генна інженерія, корпоративні змови, скажені вчені, штучний інтелект. Хоч трохи, але ці питання зачіпаються. Проте найголовнішим питанням, яке миготіло у мене перед очима при читанні це, чи є у Світлани Тараторіної собака? Жодного разу не бачив її з собакою. Співпадіння? Хтозна-хтозна… Тож тримайте своїх цуциків подалі від авторки – про всяк випадок.

«Жовто-сіра» захоплює атмосферою. Все натуралістично, правдоподібно. Але, бляха, не зрозуміло. Хто ж ця пані, що пахне землею і говорить тишею? Вона приходить до різних людей, маніпулює ними і зводить з розуму. Але що ж їх об’єднує? Що зробила баба Ніна, щоб потрапити в її тенета? З мужиками зрозуміло. В чому винна родина головного героя? Чому вибрала саме їх? Десь я бачив, що Костянтин Мельников збирається повернутись у світ Жовто-сірої. Можливо, тоді і будуть відповіді на ці питання.

Ніколи не любив поїздів. Тепер не їздитиму ними взагалі. Опинишся з таким сусідом як хлопчина з «Пертурбації» в одному купе і одразу станеш розбиратись в жуках. Хочеш того чи ні. І головне, що ж існують подібні диваки. Провідники, певно, багато цікавих байок можуть розповісти. Але історія про хлящів з легкістю їх переб’є. Якщо Євгену Ліру колись набридне літературна нива, то він сміливо може йти працювати на залізницю – коли вночі пасажир попросить чаю, то він знатиме чого очікувати.

«Ти вирішив померти сьогодні» видалось мені нічим іншим, як маніфестом зневіри. Людина все життя чекала на відповіді, на полегшення, на порятунок, але… але… Цікаво, чи свідомо старий шукав власний дім, щоб його історія скінчилась саме там, де почалась? Чому він вирішив її закінчити, автор нам каже. Але, якщо не отримуєш відповіді, то чи можна цим вдовольнитись і здатись? Суперечливе питання. Втім, Артем Поспєлов представив чудовий екземпляр постапокаліпсису в місцевих декораціях.

Читаючи «Гавриловну», мимоволі згадуєш власну Гавриловну, Петровну, чи Павловну. Подібні дивачки живуть зовсім поруч, вливаючись у наше повсякдення. Олексій Жупанський майстерно передає весь спектр емоцій, який виникає у сусідів, яким щодня доводиться стикатись з людиною, яка давно стала місцевою легендою. А всі ті розмови довкола неї лякають ще більше. Настільки, що молодий вразливий мозок починає в них вірити. І вигадки стають реальністю. Моторошно-ностальгійне оповідання, яке сподобається кожному. Якщо, звичайно, ви не Гавриловна.

Оцінювати Вільяма Гоупа Годжсона немає сенсу. Ім’я всесвітньо відомого автора говорить саме за себе. «Голос у темряві» чудово вписується в канву збірки.

Спираючись на все вище сказане, можу констатувати, що збірка дійсно вийшла добротною. Автори не підвели, а упорядники обрали дійсно найдостойніших. Чудова робота! Залишається подякувати причетним і чекати на наступний проект, який, сподіваюсь, не за горами.