Ad fontes tenebrarum: жанрове інферно Ігоря Антонюка

Як визначає сам автор, збірка «Монету підкине кожен» є жанровою мозаїкою. У ній можна знайти розмаїття жанрів і стилей — від фантастики («Одноденка») до біблійної притчі («Чужинець»). «Spielühr» та «Монетки» сподобаються поціновувачам класичної готичної прози на кшталт Джеймса М. Родса чи Вільяма В. Джеймса, адже розповідають про прокляті артефакти, які зводять своїх власників з розуму. А «Поганий пес» і «Пекельний кіт» нагадують тотемічні міфи і казки про тварин як духів-охоронців.

«Змішувати жанри і не триматись однієї формули» — так Ігор Антонюк окреслює свій творчий метод. Якщо не у жанровій стрункості, то в чому ж тоді концептуальне ядро темряви і страху у збірці? Автор дає відповідь одним словом. Яке стосується кожного й кожної з нас. Людина. В її внутрішній темряві: слабкості перед спокусами зла, фатальному виборі і неповерненні після переходу цієї межі. «Хороші люди, як браковані монети, — рідкісні та дорогі», каже нумізмат Роман, головний герой оповідання «Монетки». І ми йому віримо. У світах, витворених Ігорем Антонюком, зовнішній «монстр» непотрібний — людина розкриває свою монструозність незгірш.

На архетипове для сучасних горористів питання — чи має горор лякати? — автор відповідає в інтерв'ю для ТРК «Вежа»: не обов’язково. Для Антонюка горор — жанр впливу і трансгресії. Емоція, яку він провокує в читача, — не обов’язково гострий страх, як-от від скрімерів при перегляді горорних фільмів. Це може бути огида, непевність, фрустрація та інші емоції на спектрі темної палітри. Тут згадаймо дихотомію, яку вивела ще королева готичного роману Енн Редкліфф у XIX столітті. Вона розрізняла «страх» (fear) — тваринну реакцію на конкретну фізичну загрозу. І «жах» (terror) — тривожне передчуття загрози і втрату опори в реальності. Тож цінність горору Антонюк вбачає у його терапевтичності — контрольованому зануренні читача/глядача у темряву, жах і табу.

Автор згадує майстрів темної класики, до яких постійно повертається як читач — Елджернона Блеквуда, Говарда Ф. Лавкрафта, Кларка Е. Сміта та Ганса Г. Еверса. Серед сучасних горористів, на яких він взорується, письменник називає Стівена Кінга, Річарда Метісона та Адама Невілла. Але є автор, який займає у його серці особливе місце. Це американський горорист Роберт Маккеммон.

У 2025 році у Маккеммона сталася прем’єра на українському ринку — видавництво «Жорж» випустило переклад його роману «Життя хлопця». Цей текст розворушив дискурс ностальгії, чоловічої гендерної соціалізації та тихих і часто непомітних жахів, які приносить «золота пора дитинства». «Після “Життя хлопця” я остаточно зрозумів: це мій автор. У ньому є саме те письмо, яке я дуже люблю і якого сам хотів би вчитися: кінематографічне, атмосферне, емоційне, але водночас дуже людяне. Із дрібкою дива, моторошного, ностальгії, чогось зовсім особистого. “Життя хлопця” я перечитував кілька разів. Це та магія дитинства, якого в тебе, можливо, ніколи й не було, але після книжки чомусь здається, що ти його пам’ятаєш», розповідає Антонюк.

Ще до виходу «Життя хлопця» у «Жоржі», він почав писати про книжки, переклади та екранізації творів Маккеммона на платформі «Бабай». Антонюк хотів познайомити аудиторію з автором, вже давно перекладеним у сусідніх Польщі та росії. До речі, про державу-агресора. Саме наявність російських перекладів спонукала Антонюка написати літературному агенту Маккеммона, Гантеру. І його відповідь не розчарувала. «Я написав повідомлення, наскільки міг, англійською, додав фотографію своєї старої колекції книжок Маккеммона. І за якийсь час отримав відповідь від його агента Гантера: Роберт підтримує Україну, переживає за нас, а російські видання виходять у межах останнього чинного контракту, який більше не продовжуватимуть. І, наскільки я бачив далі, так воно й сталося», ділиться Антонюк.

Листування на цьому не припинилось, а переросло у тривалу дружбу двох національних літературних сцен. Як розповідає письменник, він регулярно апдейтив Маккеммона (за посередництва Гантера) щодо його рецепції в Україні: надсилав свої бабаївські статті та відгуки читачів на його роман. Натомість Маккеммон тепло відгукнувся про українське оформлення книги та свій український фандом. Отож, маємо блискучий приклад культурної дипломатії, яка не лише підсилює український голос у міжнародній спільноті. Але й показує нашим міжнародним партнерам: ми шаримо. Бачимо, чуємо, цінуємо. Вміємо сприйняти, гідно оцінити і популяризувати іноземний культурний продукт в Україні. Ми не лише шануємось. Але й шануємо інше.

Український горор крокує світом:

іноземні переклади оповідань Ігоря Антонюка

На цьому міжнародні партнерства Ігоря Антонюка не закінчуються. Адже його оповідання «Одноденка» перекладено п’ятнадцятьма мовами. «Улюблене створіння» — п’ятьма. «Сезон полювання» можна прочитати польською. «Брата» — японською. З чого почалася міжнародна одіссея Антонюка?

З поради іншої письменниці, Наталії Довгопол, альфа-рідерки рукопису «Монету підкине кожен».Так Антонюк взяв участь в оупен-колі французького літературного журналу Galaxies, що спеціалізується на науковій фантастиці, з оповіданням «Одноденка». Текст прийняли — і письменник дебютував на міжнародній жанровій сцені.

Наступним був оупен-кол від Dach Magazine — англомовного видання, що публікує українську прозу, поезію та інші мистецькі твори. Хоча оповідання Антонюка відхилили, ця подія спонукала його організувати англомовний переклад «Одноденки». А вже з англійської оповідання перекладають далі іншими мовами. «Я звернувся до Світлани Бондаренко, головної редакторки “Жоржа”, по дозвіл на публікацію. А видавництво ще й допомогло знайти чудову перекладачку, Анну Бендій», коментує Антонюк. Наразі автор самостійно відстежує оупен-коли у журналах, що працюють з короткою фантастичною, химерною чи горор-прозою. І має у своїй базі даних список з приблизно з 250 світових журналів, онлайн-видань і майданчиків. Письменник зізнається: бути самому собі менеджером — непроста задача. Адже доводиться уважно читати умови оупен-колів, писати редакціям, стоїчно сприймати відмови і пробувати — знову, знову і знову.

Аж ось — маленька-велика перемога, омріяний переклад і публікація. І ще щось — по-людськи приємне. Коли редактори чи перекладачі не просто виконують свою роботу, а пишуть авторові відгук про те, як їх щиро запечив текст. «Тоді особливо гостро відчуваєш: текст, написаний тут, українською, може перейти мовний і культурний кордон і залишитися живим», підкреслює Антонюк.

«Купити дитині книжку замало»:

Ігор Антонюк — про батьківство та прищеплення дітям любові до читання

Збірка «Монету підкине кожен» починається з присвяти «Сину Святославу, хлопчику, що змінив усе…». Для Ігоря Антонюка це — не просто красивий літературний жест. А данина тому, що привносить батьківство у життя чоловіка. «Після народження Святослава все справді змінилося. Світ став водночас і ближчим, і тривожнішим, бо разом із дитиною з’являється величезне відчуття відповідальності. Ти вже інакше дивишся на небезпеку, втрату, майбутнє, на власні рішення», згадує письменник.

Антонюк — історик і педагог за освітою, що багато років працював із дітьми у школі і таборах. Тож для Антонюка-горориста дитячі страхи та жах, що супроводжує батьківство або материнство, займають чільне місце у його творчості. Наприклад, оповідання «Spielühr» (привіт фанам Rammstein!) змальовує страх, втілений у зловісному дзеленчанні музичної скриньки. Буквально, це скринька Пандори, яка, розкрита, приносить у життя чоловіка сексуальність, шлюб, народження сина і… загрозу втратити все це. Головний герой оповідання — годинникар, «володар часу». Але він — аж ніяк не міфічний Кронос. А час — не механізм, який можна полагодити чи відмотати назад, коли трапляється неминуче. «Пекельний кіт» пропонує жіночу версію цього страху: вагітна Вікторія боїться, щоб її ненародженій дитині не зашкодив чорний кіт-знайда, якого прихистив її чоловік. Тривога вагітної та, згодом, породіллі Вікторії отримує у тексті приземлене наукове пояснення — післяпологова депресія. Однак читачі самі можуть вирішити, чи сприймати історію з психіатричної перспективи. Чи, може, кіт — це тотем-фамільяр, який у дуже дивний спосіб охороняє ввірену йому маленьку людину…

Також оповідання зі збірки зачіпають тему втраченого дитинства. Так, лісника Романа відвідує привид його молодшого брата, загиблого внаслідок нещасного випадку у лісі. А у «Поганому псі» однойменний пес переслідує головного героя доти, доки він не натрапляє на страшну знахідку — дитяче тіло у квартирі свого викладача. Дитинство — крихка і вразлива категорія в оповіданнях Антонюка. Це історії, в яких діти, тварини і довкілля залежні від рішень дорослих людей — часто деструктивних. Тож вони стають в один символічний ряд. І дають відсіч людському злу, втілюючись у надприродне і потойбічне.

Та повернімося до світлого боку дитинства і добрих сімейних традицій. Для родини Антонюків такою традицією є читання. «Я взагалі не дуже вірю в модель “купити дитині книжку і чекати, що вона полюбить читати”. Дитині потрібна взаємодія і приклад», впевнений Ігор Антонюк. Він наводить приклад свого старшого сина Святослава, який з народження бачив свого батька за книжкою. Потім тато і син почали читати разом. А зараз Святослав не тільки читає своєму молодшому брату Давиду. Але й як міні-амбасадор рекомендує книжки друзям. В числі найулюбленіших — дитячі книжки видавництва «Жорж».

«У нього вже назбиралася чимала бібліотека, і книжок “Жоржа” там справді багато: вони яскраві, добре ілюстровані, веселі. Бувало, що під час читання я сам сміявся не менше за Святка, а він поруч хихотів», ділиться Антонюк. У топі Антонюка-молодшого серед книжок видавництва — цикли «Біллі Бак» Маркуса Ортса та «Тафіті» Юлії Бльоме та Юлії Ґінсбах.

А ще — вочевидь вплив батька-горориста! — містичні дитячі детективи «Монстрам тут не місце». Які тепер є не лише у Святослава, а й у його друзів. «І ось це для мене, мабуть, найкращий результат. — зізнається Антонюк. — Не коли дорослий каже дитині, що читати корисно, а коли одна дитина захоплено передає іншій історію, яка їй сподобалася».

Післяслово: ars longa, імперії впадуть

Ігор Антонюк вже рік перебуває в лавах ЗСУ. Для ТРК «Вежа» письменник розповів, що почав свою службу як оператор дронів, однак зараз працює на радіоперехопленнях. На питання про свій нинішній творчий процес автор відповів коротко: зараз його робота — його пріоритет. Адже від неї залежить збереження життя і безпеки наших військових. «Література нікуди не зникає, але я навчився приймати, що іноді текст може трохи зачекати. Є речі, які чекати не можуть», підкреслює письменник.

Попри це, Антонюк вже має певні творчі напрацювання. Це — наступна збірка оповідань з робочою назвою «Тихі місця». А також перший рукопис роману, завершений у серпні. Роман планується до виходу у видавництві «Жорж». Чого очікувати від нього? Письменник привідкрив, що це фолк-горор, натхненний творчістю Галини Пагутяк. Отож, 90-і, село на Тернопільщині. І архаїчний культ зерна, досі живий в обрядовості обжинків. Уява вже розбурхана, так? Чекаймо тоді нових спойлерів від автора.

Втома та брак вільного часу позначаються на письменницькій рутині Ігоря Антонюка. Однак не скасовують її. Автор подекуди знаходить час, щоб попрацювати над новими текстами або дописати нові. І вже точно — на читання книг.

Тож ми дякуємо Ігорю Антонюку за службу. Бажаємо й далі втілювати свої творчі замисли на папері. І віримо: всі імперії колись впадуть. Бо, попри свою позірну грандіозність, вони є… Сірими, як в оповіданні «Брат». Це уроборос, який, зрештою, пожере сам себе.

А ми цьому допоможемо.