Поділитися

 (Комікси від UACOMIX. Частина 1: "Сага про Сонценосців")

Мене навряд чи можна назвати фанатом коміксів, а тим паче – людиною, котра на них розуміється в аспекті техніки та професійності виконання. Але ким я точно є, то це любителем гарних історій. І сьогодні їх в мене аж три – якщо рахувати окремі твори, а в сукупності синґлів – так цілих п’ять.
Хлопці з UAComix люб’язно надали для огляду три мальописи українських авторів, чиї імена в новинах вітчизняної комікс-індустрії миготять доволі частенько. І ці комікси – зовсім не те, чим обиватель звик вважати дев’ятий вид мистецтва: супергероїв у трико ви тут не знайдете.
Дійсно, хай навіть вторгнення комікс-культури в нашу країну важко назвати глобальним, попри світову популярність і наявність усталених традицій та тенденцій українська графічна проза з самого початку заявила про свій особливий стиль ("Максим Оса" тому підтвердження), і я мав задоволення переконатися у цьому на власному досвіді.
Отже, три окремі історії, три абсолютно різні жанри: горор, епічна вікінґ-сага та кібернетичний скурвий син на равликові-мутанті (міскузі, Олексію, розмах твоєї фантазії складно вплести в якісь жанрові рамки).
Оскільки ці історії є доволі короткими синґлами, котрі амбітно планують стати серійниками, пропоную оглянути їх разом, але розбити допис на три окремі частини, адже, незважаючи на їхню відмінність, вони жваво заявляють про деяку симптоматичність та викликають переконаність у тому, що українські мальописи заслуговують на окрему полицю у графічній прозі.

КОМІКС 1. САГА ПРО СОНЦЕНОСЦІВ

22365214_1736418539702819_2115745212218945840_n.jpg

Спочатку я мав розповісти про свої враження від другого тому "Саги…", але не міг обійти увагою перший випуск – "Згасанок". Адже тоді огляд був би неповним. А ще з цим випуском у мене пов’язана особиста історія: Денис Скорбатюк, тоді ще незнайомець із Запоріжжя, активно розпихував комікс серед учасників фентезійного фестивалю "Брама" у Франківську, і я піддався – не так через цікавість, як з метою підтримати колегу (ми ж бо знаємо, як важко пропихувати самвидавні збірки в народ). Щоправда, я по-одеськи збив ціну десь удвічі, а забутий десь на дні рюкзака, комікс явився мені на очі лише у вагоні купе, коли я, ще не вихмелілий та зморений, прямував додому.

Перше, на що я звернув увагу – це невластива українському читачеві історія в антуражі скандинавських саг. Хто з нас не знає про Одіна й Тора, хто не бився разом із Беовульфом з мерзенними тварюками, хто на могутньому дракарі не перетинав крижані води в пошуках скарбів та вільних земель? Але не у творах авторства нашого земляка. Набагато пізніше, вже під час презентації другого тому "Саги про Сонценосців", Денис розповів, що давно хотів створити історію, засновану на скандинавській міфології. Можна, звичайно, було б хмикнути, мовляв, друже, наша сфера – козаки й чугайстри, куди ти лізеш?
Проте мотиви автора зрозумілі кожному, хто має хоча б найменший стосунок до процесу творчості, адже ми вільні творити будь-які світи, ми можемо пришпорити цей процес аж до тих меж, які нам дає наша уява. І тому Денис сміливо та й, може, з дещицею наївного романтизму виконав волю своєї фантазії – створив світ, про який особисто йому цікаво було би читати. І, як виявилося – не лише йому.

24337195_1672563966128906_1752433155_n.jpg

Денис Скорбатюк

Сага починається як класична роуд-історія: мешканці острова, відважні вікінґи, вирушають на далекий острів, маючи на меті врятувати свій народ і повалити Зло, котре наслало біду у вигляді вічної темряви. В дорозі їх спіткає купа пригод і не менша купа різноманітних тварюк: від сирен та морських драконів до Кракена, а також культ виродків, що поклоняються іншим богам.
Тут є декілька зауважень. Історія розвивається надто стрімко, але нерівномірно: потрахушкам головного героя приділено ледь трохи менше уваги, ніж поневірянням морем, битві з чудовиськами та стихією. Далі: те, як поводяться та розмовляють воїни, аж сочиться пафосом та величчю – от які вони, мовляв – браві вікінґи - що не фраза – то чергова пісня для скальда. Мальовка доволі приємна, але тут візуал домінує над текстом (хоча, мабуть так і треба в коміксах). Особисто мені, як літературофілу, не вистачило діалогів. Фінал, звісно, відкритий, і це автор не приховував – він ще в тому ж 2017 році зазначив про бажання зробити серію випусків.

26907437_1847934108551261_2987144323683551525_n.png

Агов, де соски?

Другий том чекати довелося довгенько: аж цьогоріч ми побачили "Забрамний край", і він доволі круто повернув убік. Найперша і головна відмінність: комікс отримав нового художника. Особисто в мене до Артема Бурлика – художника першої частини, претензій немає, проте, якщо порівнювати - робота Валентина Колонтая краще лягає на сценарій Скорбатюка. У різноманітних літературних та комікс-чатах у Телеграмі я зустрічав розбір техніки обох художників, йшлося про фон, поєднання кольорів та роботу з панелями, але мені найбільше впало в очі те, що Колонтай простими, інколи навіть примітивними штрихами надає персонажам надзвичайної живості. Скупість кольорів компенсується тінями, грою світла, емоційною мімікою героїв. Описуючи власні відчуття, я охарактеризував би прочитання мальопису як плавну їзду з досвідченим шофером, натомість робота Бурлика відрізняється деякою смиканістю водія, котрий недавно отримав посвідчення. Справедливо буле зазначити, що в Артема є свої прихильники, котрі вважають його стиль кращим від Валентинового.

65257676_2241581632597086_6990865684414595072_o.jpg

Валентин Колонтай за роботою

Не впевнений, чи доцільні в коміксі оті «ШМЯК» чи «ТЯП» (відгонить росіянщиною), проте діалогів цього разу значно більше, що особисто мене порадувало. Сама історія також більш плавна, послідовна, видно, що Скорбатюк не просто в стелю плював ці два роки: його майстерність як оповідача значно виросла.
Що стосується сюжету, то він,я к і в першому томі, не надто вигадливий. Це – сиквел «Згасанку», в якому вікінґи нарешті дістаються омріяного острова, але цього разу їм протистоять нібелунґи – оркоподібний народець, що, подібно до гномів, живе всередині гори, час від часу набігаючи на поселення, грабуючи, вбиваючи і забираючи полонених (з ельфійок на тварюко-паті я трохи проверещав, звісно, настільки вони нагадали мені старі ілюстрації з африканськими рабинями). Хвильку поборсавшись перед таємничою брамою (привіт, "Братство Персня"), відважний загін вривається-таки в царство супротивника. І тут варто сказати, що художник проявив себе у всій красі: пейзажі та сцени битви заслуговують кількаразового переглядання – настільки вдало та смачно застосовані кольори.

72490249_2833839859960676_7395917216807387136_n.jpg

Кадри другого тому "Саги про Сонценосців"

Фінальну битву автор злив: могутнього володаря нібелунґів просто проганяють за допомогою стріли Тора (великий Deus ex machina доволі вдало свого часу зробив простому смерду такий дар), і, коли я читав цю сцену, в голову нав’язливо лізло "Пікачу, я вибираю тебе!" (асоціації, нічого особистого). Так, велетенський хижий птах, утворений магічною стрілою, замісився у бійці з богом-вовком, котрому успішно надавав кігтястих ляпасів.
Воїни покидають місце битви за допомогою слалому на щитах. А чому, власне, завітали, так і не зрозуміло. На цьому історія, звісно, ще не закінчується, адже артефакт має бути принесений у визначене місце задля перемоги над Злом.

Отже, що ми маємо у підсумку.
Другий том "Саги про сонценосців" зарекомендував себе досить вдало. Не настільки темна і похмура річ, як би мені особисто того хотілося, але після прочитання хочеться продовження історії, а це – найголовніший показник.

111111111111111.jfif

В наступній частині: «В землю».

Фото зі сторінок у Фейсбуку: Сага про Сонценосців, Ukrainian Assembly Comix, Денис Скорбатюк

    Подобається проєкт? Ви можете підтримати нас, всі кошти підуть виключно на розвиток «Бабая»

    Бажаєте опублікувати свої матеріали? Пишіть нам на пошту: