Коли твій батько – Стівен Кінґ, світ повен монстрів

Щовечора у нас був новий монстр.

У мене була улюблена книга – «Bring on the Bad Guys». Це була величезна, товста колекція коміксів у м’якій обкладинці, і, як легко здогадатися з назви, до героїв вона мала вкрай опосередкований стосунок. Це була антологія оповідань про гірших із найгірших, про мерзенних психопатів із відповідними їм обличчями, такими, наприклад, як Огида (The Abomination).

Щовечора тато читав мені цю книгу. У нього просто не було вибору. Це було щось на зразок казок Шахерезади. Якщо він мені не читав, я не бажав залишатися в ліжку. Я вислизав із-під своєї імперської ковдри і блукав по будинку в трусах і майці із зображенням Людини-Павука, в роті у мене був обслюнявлений палець, а через плече перекинута брудна ковдра. Так я міг блукати під настрій хоч усеньку ніч. Батькові доводилося читати, поки у мене не злипалися очі, і навіть тоді він міг урятуватися тільки втечею, обіцяючи, що вийде покурити і миттю повернеться.

Я обожнював недолюдей із «Bring on the Bad Guys»: безумні створіння, які вигукували нерозумні вимоги, лютували, якщо не домагалися свого, їли руками і жадали вкусити ворогів. Звичайно, я був від них у захваті. Мені було шість років. У нас було багато спільного.

Тато читав мені ці історії, його палець рухався від панелі до панелі, щоб мій втомлений погляд міг стежити за дією. Якби мене запитали, який голос у Капітана Америки, я відповів би: у нього голос мого тата. Як і у Дормамму. Як і в Сью Річардс, Жінки-Невидимки – тато зображував дівочий голос.

У всіх них був голос мого тата, у кожного з них.

Більшість синів ділиться на дві групи.

Є хлопчик, який дивиться на свого батька і думає: «Ненавиджу цього сучого сина, клянусь Господом, що ніколи не буду на нього схожим». А є хлопчик, який прагне бути схожим на свого батька: вирости таким же вільним, добрим, якому добре бути собою. Така дитина не боїться бути схожим на свого батька ні словом, ні ділом. Він боїться, що не виправдає очікувань.

Мені здається, що перший тип сина – це той, хто по-справжньому загубився в тіні свого батька. На перший погляд це здається нелогічним. Зрештою, ось чувак, який глянув на тата і вирішив тікати якнайдалі і швидше. Якою повинна бути відстань між тобою і твоїм старим, щоб ти, нарешті, звільнився?

І все ж на кожному перехресті свого життя наш хлопець виявляє за спиною батька: на першому побаченні, на весіллі, на співбесіді. Кожен вибір повинен бути зважений на прикладі батька, так наш хлопець знає, що треба робити навпаки... відповідно, погані відносини тривають і тривають, навіть якщо батько і син роками не спілкувалися. Стільки біганини, а хлопець так нічого і не домігся.

А другий хлопчина чує цитату Джо Донна: «Ми – лише тіні наших батьків, що відкидаються опівдні», киває і думає: «Чорт забирай, хіба це не правда?». Йому пощастило – страшенно, несправедливо, нерозумно пощастило. Він вільний бути самим собою, тому що його батько був. Батько, правду кажучи, взагалі не кидає тінь. Натомість він стає джерелом світла, за допомогою якого ти починаєш ясніше і чіткіше бачити шлях перед собою.

Я намагаюся згадати, як мені пощастило.

Сьогодні ми сприймаємо як належне те, що якщо нам сподобається фільм, ми можемо його переглянути знову. Ви знайдете його на Netflix або купити на iTunes, або розоритесь на DVD-бокс з усіма додатковими відео.

Але приблизно до 1980 року, якщо ви подивилися фільм у кінотеатрі, найімовірніше, ви не побачите його вдруге, якщо тільки його не покажуть по телевізору. Ви здебільшого переглядали картинки в пам’яті – ненадійний, ілюзорний формат, утім, не позбавлений своїх переваг. Значну кількість фільмів найкраще дивитися за невиразними спогадами.

Коли мені було десять, батько приніс додому «Laser Disc», попередника DVD-програвача. Він купив три фільми: «Щелепи», «Дуель» і «Близькі контакти третього ступеня». Фільми йшли на цих величезних мерехтливих тарілках і злегка нагадували смертоносні фрісбі, якими Джефф Бріджес метав у «Троні». На кожній блискучій, переливчастій тарілці було по 20 хвилин відео з кожного боку. Коли 20-хвилинний уривок закінчувався, татові доводилося вставати і перевертати його.

Усе літо ми знову і знову переглядали «Щелепи», «Дуель» і «Близькі контакти». Диски переплуталися: 20 хвилин ми дивилися, як Річард Дрейфус дереться по запорошених схилах Вежі Диявола, щоб дістатися до інопланетних вогнів у небі, потім 20 хвилин спостерігали, як Роберт Шов бореться з акулою і вона його розриває надвоє. Зрештою, вони стали менш схожими на окремі історії, а більше на одну клаптеву ковдру, печворк людей із божевільними очима, які намагаються втекти від безжальних хижаків, шукаючи визволення в зоряному небі.

Коли того літа я пішов плавати на озеро, пірнув і відкрив очі під водою, то був упевнений, що побачу, як із темряви на мене насувається величезна біла тінь. Неодноразово я чув, як кричу під водою. А коли я повертався в спальню, то майже очікував, що мої іграшки заживуть гротескним, надприродним життям, підживлювані енергією, що випромінюється від пролітаючих НЛО.

Щоразу, коли ми з татом їхали на машині, то грали в «Дуель». Знята 20-річним Стівеном Спілберґом, «Дуель» розповідала про невдаху в Plymouth (Денніс Вівер), який шалено мчить каліфорнійською пустелею, переслідуваного безіменним, невидимим далекобійником на тягачі Peterbilt. Це була (і залишається донині) обпалена сонцем робота фальшивого Гічкока і хромована презентація для розкриття режисерського потенціалу.

Коли ми з татом виїжджали на прогулянку, нам подобалося вдавати, ніби за нами женеться вантажівка. Коли ця уявна вантажівка врізалася в нас, батько тиснув на газ, роблячи вигляд, ніби нас стукнули або зачепили боком. Я метався по пасажирському сидінні і кричав. Без ременів безпеки, звичайно. Це був 1982, може, 1983 рік... На сидінні між нами стояла упаковка пива... коли тато «прикінчив» одну банку, порожня вилітала у вікно разом із сигаретою.

Зрештою, вантажівці належало нас розчавити, а батькові – видати пронизливий крик і плестися туди-сюди вздовж дороги, зображуючи нас мертвими. Він міг цілу хвилину їхати з висунутим язиком і зсунутими набік окулярами, показуючи, як вантажівка його добряче «потріпала». Завжди за цим йшов вибух, спільна смерть на дорозі, батька і сина, убитих нечестивим Вісімнадцятиколісним Злом («Повний газ»/«Швидкість»/«Дорожня лють», Джо Гілл і Стівен Кінґ, – Ред.).

* * *

Коли я починав, то боявся, що люди дізнаються, що я – син Стівена Кінґа, тому я надів маску і вдав іншого. Але історії завжди говорили правду, істинну правду. Думаю, що з гарними історіями воно завжди так. Всі написані мною історії – неминучий продукт творчої ДНК: Бредбері і Блок, Савіні і Спілберґ, Ромеро і Фанґо, Стен Лі і К.С. Льюїс, але найбільше – Табіта і Стівен Кінґи.

Нещасний творець обурюється, опинившись у тіні більш значущих художників. Але якщо вам пощастить – а я вже казав, що мені фантастично пощастило, і, будь ласка, Господи, нехай це триватиме якомога довше – ці значно більші художники проллють світло на ваш життєвий шлях.