Обговорюючи той чи інший текст на Бабаї, ми зазвичай зупиняємося на визначенні його жанрової належності («чи це горор?») та подальшої специфікації («який саме різновид горору?»). Прикметно, що наявність фентезійного світу часто сприймається домінантною рисою, яка стовідсотково виводить твір із горорного напрямку. Можна було би подискутувати, оперуючи такими ірраціональними поняттями, як «прописаність», «глибина значущості» відповідного світу; але основний контраргумент: горорів з фантастичним елементом, апокаліптичних, лавкрафтіанських, вірдових, готичних, sci-fi та ін. футуристичного спрямування, — історично та кількісно більше, ніж тих, де художній світ імітує сувору реальність в її периферійних, маргінальних виявах (сплаттерпанк, психологічний).

Сепарація за принципом пуристичності (принципово недосяжної жанрової чистоти) вже обмежує наше дослідження горорного. І попри узусне використання таких визначень як «тут є горорний елемент»; «тут він виразний/невиразний», ми нечасто зупиняємося на конкретному аналізі, що то є за звір, у яких личинах він приходить, і як уживається в текстах, що не визначаються як «тотально горорні». З анотації збірки «Бугурти і маневри» І. Пасько дізнаємося, що «це ще одна спроба дослідити людську природу жанровими засобами фантастики»; з, власне, оповідань — про безодні, які окреслює авторка у своїх художніх світах.
Притлумлені. Але які чорнотою своєю не поступаються горорним.

Тож візьмемо за основу нашого аналізу цю чудову річ — «безодню», під якою матимемо на увазі проєкцію нескінченного деструктивного виміру, що оприявнюється в ході основного наративу на рівні образності, архітектоніки чи сенсової площини.

«Веселковий міст»

Авторський піджанр «кріпота про кріпаків». За визначенням самої авторки, це

«…історії, засновані на кріпаччині, фольклорі й жахах. Дійсно, той рівень зла, який зазвичай пов’язаний із темою, закономірно породжує, як відповідь і наслідок, і неспокійних привидів, і магічних помічників у справі помсти, і карколомні метаморфози обраних героїв»¹

Перший рівень безодні тут — зображення кріпаччини та акцент на супутніх реальних соціально-історичних обставинах; на стані залежності, безпорадності та нездатності не лише контролювати, але й навіть уповні осмислювати власне життя. Але це стосується як кріпаків, так і на позір всевладних пані: світ загалом для волі не придатний.

Другий рівень безодні: передбачувана деструктивність чуттєвості (кохання, ніжності etc.), які мали би слугувати певним ескапізмом або способом вивищення над буденністю та соціальним утиском. Метафора «веселкового мосту» двоїста: це і дещо прекрасне, що пов’язує героїв попри їхню нерівність; і дещо химерно-слабке, неспроможне змінити наявний лад, потенційно згубне.

Таку владу має панна Манюся: виймає з людини серце і вкладає в груди райдугу — одним кінцем вкладає, за інший тримається.

Третій рівень безодні виростає із сукупності попередніх, і виявляється в специфічності голосу фокального персонажа, що, попри усю емоційну напругу, дещо відсторонений, самозанурений; він — приречений розповідач, чия нарація, на мить індивідуалізувавшись, розчиняється в декларативних означеннях світу («…Ми просимо в бога, але то таке, примовка сама, пусте. Бо бог над нами — пані», «тільки…не згадуємо, бо зась»).

ілюстрація Ірини Діденко

«Ворог героя»

Фантастична історія, яка водночас апелює до казкових тропів та міфологем. Головний герой повертається додому, на шляху стрічаючи різномаїті перешкоди: не-мертвого, який харчується подорожніми, звабницю-гадюку, що вимагає лягти із нею в обмін на порятунок, перевертнів, які уславлюють «просте життя», себто малоусвідомлене та насильницьке.

Перший рівень безодні: історія розбудована таким чином, на таких упізнаваних елементах, що читач майже одразу визначає правомірність дій та рішень головного героя, чим оприявнює власні упередження та схильність до шляху найменшого спротиву. Це загравання з обмеженістю оптики фокального персонажа часто слугує тригером в горорних текстах, оскільки саме небажання бачити зло (ззовні, всередині, як унормований культурний код) призводить до найбільш несподіваних та руйнівних наслідків.

Другий рівень безодні: зображений фантастичний світ сповнений небезпек, воєн, несправедливості + ворожого проактивного потойбіччя + новоявленої хтонічної сили.

…то щось страшне, потойбічне, і немає йому ні кінця ні краю. Лише раз із таким зустрінешся — вважай, пропав. Дивиться в душу — і бачить темряву: зверхність, жадібність, заздрість, пиху, боягузтво й гнів. Дивиться — і з героя стає звичайна собі людина…

Але це лише в сприйнятті головного героя. Направду ж цей світ постійно, тривало та непомітно затруюють та знищують зловісні сили, якими вже переписана/скорочена/спаскуджена історія людства (метафорично), що відображається не в «епічному цивілізаційному протистоянні», а в давній деформованості конкретного індивідуума.

Третій рівень безодні: оповідання апелює до сучасності, особливо до подій 2014-2022 рр. (тексти були написані до повномасштабного вторгнення), критично рефлексуючи реальні проблеми, пов’язані зі станом культури, національної самосвідомості та ін.

«Як осіннє листя»

Він спитав: «Як ми виберемося?»
А вона відповіла здивовано: «Навіщо?»

Яскравий приклад апокаліптичної фантастики, де велетенський обшир, представлений Північчю, поступово звужується, аж доки залишається ізольований простір: і фізично, і феноменально.

Перший рівень безодні: класичне поступове спадання з людини цивілізаційних нашарувань за екстремальних умов. В цьому випадку це не тільки гуманність, емпатичність чи моральність (що показано на прикладі різних персонажів), але й загалом уявлення про те, що ми визначаємо як нашу особистість; з чого ми, мов павуччя, сплітаємо собі сенс буття.

Другий рівень безодні: і макрокосм, і мікрокосм настільки затруєні, що не передбачають ані порятунку, ані втечі фізичної (насилля наздожене тебе й серед норвезького архіпелагу), ані втечі у внутрішній вимір, що цілком обґрунтовано протиставлено, наприклад, логотерапевтичним засадам («якщо маєш сенс, то подолаєш усе»). І, мусимо визначити, це вдається авторці без зображення божевілля.

Світ наче цілком логічно та давно здурів, тож маємо що маємо.

«Шлях додому»

Класичне горорне оповідання, засноване на міфології інуїтських народів. Окрім цікавої та екзотичної образності, яку досі не зачіпали українські горорист/ки, оповідання визначається ще кількома прикметними рисами:

· стиль тексту, колисальний, медитативний, з синтаксичними повторами-перегуками, відображає лиховісну сакральну світобудову;

· як в оповіданнях «Ворог героя», «Як осіннє листя» та ін., які ми проаналізуємо далі, в основі сюжету — простування певним шляхом, який ніколи не виявляється лінійним; а найголовніше, ніколи не завершується синхронічно життєпису героїнь та героїв, і не символізує досягнення екзистенційної мети. Оскільки останні зазвичай обманні або вторинні;

· горорна світобудова, якщо порівняти з фантастичною, звично вирізняється задушливістю, обмеженістю, одноманітністю. Але завдяки тому, що відповідними конотаціями авторка насичує арктичне безмежжя, це створює несподіваний і вабний контраст в найкращих традиціях Дена Сіммонса та Стівена Ґрема Джонса.

«День перший»

Урбаністичний горор, заснований на реальних подіях — затопленні Нового Крилова (Новогеоргіївського) після побудови Кременчуцької ГЕС, і здебільшого про нього анотація зазначає як «тригерну тему». А проте ми радше вважаємо цю тему універсально значущою; та цікавою, окрім історичних паралелей, проблемою численних «лімінальних просторів» на тілі України.

«Перед очима крутилися вири, безкінечні солоні, пінисті спіралі. Далі на хвилях пропливли труни — протрухлі, готові розчахнути віка й випустити тих, що всередині»

А втім, безодня перша: жах безвихідного, припилюженого, вічно ремонтованого співужиття людей, які ніколи би не мали опинитися поруч. За рахунок багатошарової побудови оповіді, текст має риси (і найкращі) «domestic horror», що визначається повільною, притлумленою істеричністю, яка майже ніколи не завершується зламом пастки.

Безодня друга: зображуваний фантастичний світ символізує, окрім всього іншого, млявоплинне, але невпинне скніння совєтської спадщини, не видаленої з живого тіла країни (поглиблюючи цю думку, можна представити головну героїню у тій же містичній співвідносності до України, що й Катерину зі «Страшної помсти»). Незавершену декомунізацію, персоніфіковану ностальгійність за радянським трупом у літніх людей.

Безодня третя: на відміну від інших подібних історій, що використовують лімінальний простір, в основі проблематики — не вирішення першопричин наявного стану і не спроба трансформації, а майже насильне оволодіння тим, що було за межею цього Лімбу.

ілюстрація Ірини Діденко

«Блават»

Фолкгорорне оповідання, але структуроване радше за принципами народної демонологічної байки, а не класичного сучасного оповідання (поклик — чужинець — спотворена система вірувань — жертвоприношення). Безумовно, і використані принципи авторкою переосмислені: зокрема, яскравий психологізм персонажів, відсутність стилізації під усну народну творчість, моралістичного підтексту, а також оригінальна кінцівка зближують текст з модерновим реалістичним наративом. Навіть попри утоплениць, потерчат та відьом.

Не можемо не зауважити, що саме такого художнього пошуку не вистачає сучасним автор/кам: достовірна реалістичність у коеволюції з традиційною фентезійною образністю, де остання не руйнує ані психологізму, ані глибини універсальних тем (самообману, прощення, вибору тощо).

Як і в оповіданнях «Веселковий міст» та «Танець на порозі», одним із найбільш значних мотивів є упослідженість жінки. Байдуже, які в неї статус та впливовість, чи володіє вона містичними силами, чи кохають та шанують її, — однаково самі засади світу тримають її в лещатах аж до страти. В такому розтині можемо бачити жертвоприношення жінок як закодовану в нашій традиції насилля загалом; не уникна вона в фантастичних світах, заснованих і на альтернативній історії, і на фольклорі, і таких, що сягають майбутнього.

«Фея-наречена»

Урбаністичне фентезі/горор. Яскравий приклад, коли жанрову приналежність буцімто захоплює фантастика через наявність відповідного класичного фентезійного персонажа, навіть якщо той за природою як не деструктивний, то амбівалентний, а його вплив на людське існування паморочний і безрадісний.

Безодня перша: оповідання насичене маркерами конкретного часу (дев'яності — нульові) та місця (Соцмістечко — занепалий район Кам’янського), але хронотоп сприймається як сигнатурний для всього урбаністичного Півдня та Сходу, з відповідними пострадянськими забудовами, криміналітетом і слабкою «громадянською позицією» пересічного аборигена.

Безодня друга: зустріч із фантастичною істотою штибу феї нерідко представляється як зіткнення кількох світобудов, етично/естетично/природно протилежних; а персонажі впродовж і опісля зустрічі занепокоєні пізнанням знайденої «інакшості». Авторка ж обертає цю ситуацію навспак. Більш із тим, утверджується суто реалістична, надтолюдська твань, що немов лише підживлюється потойбічним. А, ймовірно, і не потребує його.

«Не бач зла!»

Безодня третя, аби не заспойлерити: це не про дев’яності, а про сучасність.

«Колгосп людей»

Одне з найстрашніших оповідань у збірці, яке можна інтерпретувати зокрема як горорне осмислення історичних подій 1975-1980 рр.: неврожаю, масового знищення сільської худоби, зокрема свиней, яких нічим було годувати, 25-й з’їзд КПРС, що утвердив «курс на геронтократію» та призвів до застою. Зокрема, авторка зображує пристаркуватого діда з власною космогонією, за якою:

праведні сидітимуть праворуч від Нього — в президії, а ліворуч — тожи праведні, але ті, що не на всі ходили суботники… і співатиме Йому хвалу тисяча молодих комсомолок, незаміжніх, у червоних хустках, і «Совєтське» шампанське литиметься рікою, і всякому буде тушонка на щодень…

Паралельно дід вигодовує велетенську льоху, і геть не житом; поклоніння комунізму утілюється в покручених релігійних та язичницьких образах; а протагоністка, «відмінниця Женя», «не дівчина, а агроном», потрапляючи у сакрально-мерзенну шерегу подій, й сама не здатна спертися ні на що, окрім вбитої в свідомість ідеології.

Із уже охарактеризованого читач може виснувати щодо ступенів та поверховості безодень, які вибудовує авторка. Насилля описане як всеохопне, доклітинне, історично вґрунтоване — даруйте — в саму землю.

ілюстрація Ірини Діденко

Бабай радить самостійно ознайомитися з цією збіркою, адже ми проаналізували всього вісім із шістнадцяти оповідань. Та інші, можливо, лише трохи віддаленіші від горорної площини, не менш болісні, захопливі та вправні.

¹https://sensormedia.com.ua/books/kripota-pro-kripakiv-iak-osvizhyty-dlia-sebe-odnu-z-tsentralnykh-tem-khikh-stolittia/