ЯРИТНИК

«Яритник» від UACOMIX – це перевидання 1997 року, яке однозначно виграло перевірку часом і зараз п’янить читача ще потужніше.

Мальопис чарує концентрованістю графіки та текстової складової. По ньому можна складати іспит з Гетьманщини, етнографії Чернігова чи то пак з вітчизняної демонології. Автори ненав’язливо помережили доволі-таки жорстокий сюжет – алюзіями на політику та тисячолітню екзистенцію України. Гортаючи сторінки, ледь не фізично відчуваєш, як змінюються в уяві звичні історичні образи, хочеться рвонути до одного з найдавніших міст країни, і «не дай Боже не стріну там упира!».

Окрім того, автори майстерно об’єднали вайби різних жанрів. Тут тобі і епос, що перелітає чорним вороном з хреста до пишного застілля. Тут же – жартівлива «місцева побрехенька», і кобзарська бувальщина, і казка на ніч, і пригодницький роман.

Щодо паранормальності В. Дуніна-Борковського маємо дві основні версії: або його зробили «Дракулою» московити, аби спаскудити в очах українського народу мецената та воїна; або ж люд дійсно потерпав від жорстокості пана, тож і увіковічив його як «кровопивцю».

Як на мене, полковник чернігівський мав усі шанси стати упирем: був іноземного походження («дунчак» - данець) перейшов з католицької віри у православну («Бурлак, розбійник, католик!»), двічі зраджував гетьманів; мав європейську освіту та з «простими людьми» не братався. Ксенофобія, ненависть до панства та міфологічне мислення зробили усе самі. Власне, Жиль де Ре та й Влад Цепеш мали ті ж вампірські симптоми.

Але мальопис вирізняється ревною автентичністю. Починаючи з обраної для стандартного упира назви, що походить від праслов’янського кореня «jar», який виринає у словах на позначення «весни», «межи/безодні» та «жару».

Яритник – той, що ходить на краю безодні. Чия сила надмірна, «яріє», «будить» його з могили. Комікс спрагло відтворює темно-язичницький, мертв’яцький ґрунт під нашими стопами, і нагадує, що...

існує невмираюче зло, яке постійно повертається.
Можна забити його кілком або замалювати його образ на церковній фресці - але повертається. Здається, це цілком питоме українське розуміння зла як нутряної та невід'ємної частини світу. Мальопис навдивовижу точно і без сантиментів відтворює його, пращурне та похмуре, і вже тільки за це заслуговує на найвищу шану.