Історичний горор від Юрія Даценка

ДУ: Юрію, вітання. Одразу питання в лоба.
Скромний досвід українських авторів-початківців показує, що дебютній публікації передує певна робота “на репутацію”. Соцмережі, літературні фести, конкурси, невдачі і увага, помилки та розчарування, зростання і самовдосконалення, публікації малої прози в журналах та альманахах, налагодження знайомств, зв’язків. Цей процес здебільшого помітний людям, котрі мають відношення до літературної сфери. Аж тут в “Клубі сімейного дозвілля” (не останньому в країні видавництві) одразу виходить роман, ще й за промоції Макса Кідрука (не останнього в країні письменника). І хто такий Юрій Даценко, мало хто знає.
Так, оскільки я трохи в темі, то маю інформацію, що ти адміністрував спільноту імені себе, акцентуючи на своєму захопленні жахами, надсилав оповідання на конкурс до ювілею Стівена Кінґа… І все. Розкажи, як ти докотився до офіційного видання? Чи вважаєш успіх збігом подій, а чи ти йшов до цього роками й безсонними ночами з писаниною “в стіл”?

ЮД: Привіт! Не скажу, що я довго “працював на репутацію” саме письменника. Швидше, мене більше знають як мандрівника Україною, захопленого реконструкцією Середньовіччя, таку собі “широко відому у вузьких колах особистість”. Але література та літературна творчість завжди були одним із найбільших моїх захоплень ще з дитинства. Я маю величезну домашню бібліотеку, не уявляю свого життя без книжки, тому і “псувати папір” почав досить давно, щоправда, ніхто про це не знав. Були якісь літературні альманахи, якась поезія, кілька оповідань, і все. А потім якось на звороті видання “КСД” я помітив малесеньке оголошення, що видавництво шукає молодих авторів. І зрозумів, що задум, котрий виношував кілька років, має бути реалізований. Так народився роман у стилі “провінційного горору”, як я собі придумав, під назвою “Вулиця” на півтора мільйона знаків. Зрозуміло, що жодне видавництво за нього не взялося, але я не втрачав надію, відклав рукопис “у шухляду” і засів за другий роман під робочою назвою “Сто днів літа”, котрого спіткала доля першого.
І тут на сцені з’явився Макс Кідрук. Спершу, він просто переночував у нас із дружиною вдома після свого виступу у Хмельницькому, а наступного року, так сталося, я долучився до його команди у якості водія в турі.
Це були Чернівці. Ми сиділи після презентації у генделику, і Макс запитав: “Старий, я впевнений, що ти пишеш, чому не розсилаєшся по видавництвах?” У відповідь я скромно зауважив, що наразі обдумую третій роман, скерований на “Коронацію слова”, аби таким чином спробувати “легально” заявити про себе, і розповів Максові сюжет. Вже на середині розповіді він ляснув рукою по столі і заявив: “Це потрібно видавати!”. Тож, коли тур дістався Харкова і ми завітали до “КСД”, серед інших робочих питань було поставлено і моє - дебютний роман Максового водія.

ДУ: Тобто твій випадок - яскравий приклад того, що молодий невідомий український автор має всі шанси пробитися у видавництво, ще й з жанровою прозою? В чому, на твою думку, причина такого успіху? Як сам оцінюєш свій твір (якщо максимально абстрагуватися)?

ЮД: Мій випадок - це коли молодий автор зустрічає на своєму шляху правильних людей, котрим довіряють люди із видавництв :) Але, звісно, якби я був лише хорошим водієм, Макс би не брався за мою промоцію та нікого б за мене не просив. Професіонал від літератури, він побачив у мені перспективу, побачив, що я непогано ліплю докупи слова, і поставив на мене. Я ж у цей час хапав непогані дрижаки, бо одна справа, коли ти сам думаєш про себе, як про талановитого письменника, інша справа - змусити повірити в це іншого. І коли Макс подзвонив мені десь місяць тому і видихнув у трубку: “Старий, розмовляв із редакторкою. Вона в захопленні від твого тексту!”, у мене відлягло від серця - я справився.

ДУ: Перед тим як ми поговоримо про роман “Пастка для різника”, хотілося би дізнатися про твоє захоплення гостросюжетною літературою, зокрема горором, трилером тощо. Це те, що цікавить наших читачів, і нас, як адміністраторів спільноти, присвяченої “темному мистецтву”.

ЮД: Як я вже казав, без книжки себе не уявляю. Читаю з трьох років, траплялося, прогулював школу, щоб почитати. Та переломним моментом вважаю своє знайомство з літературою у стилі “фентезі”, та, звісно ж, із творчістю Стівена Кінга. Після Кінга я просто захворів “жахами”, від дешевих низькосортних романчиків, до монстрів жанру, тому, коли в голові почали з’являтися перші задуми власних творів, вони, звісно, були в такому ж стилі. Хоча, наразі більше тяжію до “мультижанру” з горором у центрі. Ось як і в дебютному творі, де буде і історичний роман, і детектив, і містика, і жахи…

ДУ: Кого назвеш серед монстрів? Хто пише низькосортну прозу?
Ким надихався, коли писав “Пастку для різника”?

ЮД: Неймовірно тащуся від усього Клайва Баркера, Діна Кунца, з дитинства обожнюю Пітера Бенчлі, а от Майкла Крайтона відкрив для себе порівняно недавно. І пропав… Та, певно, першим романом справжніх жахів для мене був такий собі романчик невідомого Майкла Грея “Кімната жахів”, де неймовірний слешер поєднувався з досить класним сюжетом. Нещодавно на книжковій барахолці знайшов цю книжку і тішився, як дитина.
При написанні свого роману надихався, певно… Конан Дойлом. Адже в нього неймовірно передана ота атмосфера, без котрої роман - лише чтиво, а не частина навколишнього світу.
Стосовно третьосортних романів, то ними, здебільшого, виявляються твори російських авторів, написані під величезною кількістю псевдонімів. Цим може “похизуватися” серія “Секретні матеріали”, де майже 90% авторів - то росіяни. Хоча іноді варто й тут шукати свої “перли” в гарному розумінні слова.

ДУ: З названих тобою прізвищ роблю висновок, що читав ти, здебільшого, російські переклади. Коли, на твою думку, українські видавці звернуть увагу на Баркера, Леймона і що має для цього статися? А чи жахи рівня Кінґа - це вершина, а цнотливого нашого читача не варто лякати сплеттерпанком? Та же згадана тобою книга Ґрея - якщо не помиляюся, це моторошна кривава історія про невідоме Щось, котре пригнічує волю людей і керує ними за допомогою телепатії та якихось надгострих ниток (давно читав, можу помилятися). Вся історія - сукупність жорстоких сцен, демонстрації найнижчих людських інстинктів, морального падіння. Чи писав би таку літературу, за умови наявності зацікавленого видавця?

ЮД: Так, маєш рацію - російськомовні переклади жахів поки в більшості в моїй бібліотеці, хоча наразі втішено міняю всього свого російського Кінга на переклади від “КСД”. А якісний український переклад з’явиться тоді, коли видавець зрозуміє, що жахи - то не захоплення кількох підлітків, а потужний пласт літератури. і він невпинно росте, поповнюючись неймовірною кількістю достойних “зірок”. Просто суперово, що вийшов український переклад “Террора” Сіммонса від “Видавництва Жупанського”! Так і потрібно робити.
Про роман Грея - ти все вірно згадав. Написано ніби просто та примітивно, але він не відпускав мене довгі роки, і сюжет я пам’ятаю мало не до найдрібніших подробиць. До речі - про надгострі нитки. То ще один його роман - “Нитки смерті”, про таку собі мононитку з однієї молекули.
Можливо, саме так і не писав би, але однозначно можна вводити сцени подібного характеру, коли б цнотливих видавців не лякали так “кров-кишки”.

ДУ: Отже, “Пастка для різника”. Про що ця книга? Чи готовий ти, по суті, вперше розкрити анотацію роману, як ексклюзивчик для наших читачів? Чи, може, видавництво поки не дозволяє поширювати такую інформацію?

ЮД: Я дуже люблю місто, в якому живу - Хмельницький. На жаль, радянська влада перетворила його на типовий обласний центр, ретельно підчистивши історію та старий центр міста заразом. А колись, до совєтів, то було ошатне повітове місто з величезною кількістю євреїв, поляків, німців, українців. З базарами, залізницею, борделями і… таємницями.
Тож, уяви собі “повітове місто Проскурів” (так колись називався Хмельницький) 189… року. Два десятки років тому було прокладено залізничну гілку, котра з’єднала провінцію на околиці імперії з Європою. І місто почало рости. Залізницею сюди доставлялися газети, мода й плітки. І от одного разу з вагона вийшов хтось, через кого місто змушене буде здригнутися від жаху. Та чи був цей хтось жорстоким вбивцею, безумцем-маніяком, чи він був просто важкохворою дитиною в оточенні маніяків? Чи можна однозначно засудити його через те, що він змусив місто боятися ночі? Всі відповіді на питання надасть молодий проскурівський єврей Яків Ровнєр - хірург проскурівської казенної лікарні, а віднедавна ще й експерт від медицини у поліцейській управі міста. Та якою ціною будуть отримані відповіді - ось про це - вже безпосередньо в романі!

ДУ: Тобто маємо Подільського Різника?)
Чи багато опрацював матеріалу? Історична проза завжди тягне за собою купу додаткового навантаження на автора. Наскільки в книзі присутні реальні події пропорційно до вимислу?

ЮД: Зізнаюся: я БОЯВСЯ сідати за роман, бо історія - то дуже делікатна річ. Напишеш “піджак” замість “сюртук” (до прикладу), а потім “вигрібаєш” від експертів, котрі кричать, що піджаків в описуваний період ще не придумали.
Тому я дійсно дуже ретельно підійшов до написання і убезпечив себе від помилок завдяки співпраці з двома чудовими спеціалістами: Ігорем Западенком - заступником директора державного історико-культурного заповідника “Межибіж”, котрий був у мене консультантом з епохи, та Андрієм Фінагеєвим - лікарем-судмедекспертом, котрий слідкував за усіми тонкощами моторошного характеру в романі. Зрештою, вийшов такий собі сплав реальної історії з дотриманням історичних подробиць та навіть введенням в роман реальних історичних особистостей, та фантастика, котра, в принципі, запросто могла мати місце…
Плацдарм подій - старий Проскурів - я намагався зобразити дуже точно, адже збереглася достатня кількість світлин, щоб уявити собі місто та спробувати передати його дух. Із Ігорем Западенком ми навіть пропрацьовували мову персонажів, вичитували кожне слово, аби не було фраз на кшталт: “в голові щось увімкнулося”, коли навколо ще… не було вимикачів в принципі.

ДУ: Отже, в романі присутній фантелемент? Містика? Як охарактеризуєш жанр та на яку аудиторію розраховуєш?

ЮД: Без фантастичного елементу, на мою думку, було б не так цікаво. Та й сама епоха просить і навіть вимагає! Адже це розквіт спіритизму у нас, адже це реанімація масонства, адже це зародження гіпнотерапії. І це все треба використовувати. Он Конан Дойль наприкінці життя став затятим містиком та спіритом.
А додамо сюди трохи міських легенд, прикрасимо єврейським гумором та колоритною подільскою балачкою, не забуваючи про жебраків, повій, поліцаїв, багнюку доріг та тьмяні ліхтарі - і виходить гарна картинка.
Розраховую на найширшу аудиторію, хоча, звісно, роман не для дітей. Адже там є досить детальні сцени явно не дитячого характеру. Та й сам роман, зрештою, про вбивства… Тому - від шістнадцяти і до…
Жанр… Провінційний горор (так, все той самий), альтернативна історія, історичний детектив з елементами містики. Як це все скласти докупи, щоб вийшло гарно?

ДУ: Коли очікувати книгу? У соцмережах активно шириться розклад презентацій твоєї та Максової книг. Взагалі безпрецедентно для Кідрука. Цікаво, що з цього вийде.

ЮД: На книгу чекаємо до Форуму Видавців, та сподіваємося, що сигнальні примірники будуть уже безпосередньо на початок туру. Обкладинка вже є і вона мені неймовірно подобається. На цьому тижні вже представимо її на суд публіки, тож нарешті зможу поділитися своїми емоціями з усіма зацікавленими
Так, мало не щодня додається анонс нового міста, нової презентації, а у мене тьохкає серце, адже це не жарт - виходити на сцену на розігріві у самого “великого та жахливого” Кідрука. Але я вже давно не боюся сцени, камер та живого спілкування, тому впевнений, що й тут не підкачаю, і наш тандем задасть вогню.

ДУ: Дякую за розмову. Принагідно вітаю з книгою. Чекаємо на Форумі Видавців і в Одесі (з Хмельпивом, звісно).

ЮД: Дякую! А Хмельпиво краще споживати, не відходячи від “каси”! Тому і до нас чекаємо в гості!