Федір Потушняк – осійський демонолог із Закарпаття

Українці – народ страшенно забобонний, аж настільки, що краще свідомо неправильно говоритимуть «крайній», ніж «останній». І Федір Потушняк – дослідник української міфології та народних вірувань, родом із Закарпаття, від дня народження якого 27 лютого минуло 110 років, – знав це, як ніхто інший.

Велику частину свого короткого життя (а помер він у віці 49 років, не доживши кільканадцять днів до свого ювілею) Федір Михайлович Потушняк присвятив вивченню народного світогляду українців Закарпаття, їхніх вірувань і забобонів.

Серед його багатоаспектного наукового доробку – чимало статей, зокрема, з української міфології та демонології, більшість з яких він опублікував у газетах «Русская правда», «Русское слово» та журналі «Літературна неділя» у 1940-1944 рр.

Це, наприклад, такі: «Душа в народнім віруванню села Осій» (1938), «Демон в народном вірованії» (1940), «Чорт і домовик» (1940), «Демони хвороб» (1940), «Демони долі» (1940), «Нечисті духи» (1940), «Спалення відьми-упириці» (1940), «Ночник в народному вірованню» (1941), «Вовкун в народному вірованню» (1941), «Гад в народному віруванню» (1941), «Чорнокнижники в народному віруванню» (1941), «Самоубійці в народном віруваню» (1941), «Пісні про дітогубницю» (1942) «Нагота при ворожінню» (1942), «Клятва в народнім віруванні» (1943), «Подорож душі на другий світ» (1943), «Відьма та її признаки» (1944), «Мертва любов в народнім вірованю» (1944) та інші.

Закарпатську міфологію Потушняк розглядає у всеукраїнському контексті та шукає її коріння в дохристиянських віруваннях східних слов’ян.

У викладі він послуговується порівняльно-історичним методом, відповідно, проводячи паралелі між віруваннями українців про напівдемонічних істот та аналогічними народними уявленнями інших слов’ян, а також греків, англійців, німців і французів.

Він систематично й докладно описав людей із надприродними здібностями, «ходячих» мерців (ні, не тих, про які ви подумали) і чисту нечисть (даруйте за каламбур), пояснивши також деякі діалектні назви для представників магії та потойбічного.

Заявив про себе Потушняк і як літературознавець. Зокрема, його перу належить стаття «Повість М.В. Гоголя «Вій» і наші народні вірованія», де він використав фольклор українців Закарпаття для обґрунтування народної основи повісті.

Українсько-народоцентрична діяльність Потушняка, звісно, не могла не привернути увагу тогочасної влади, а демонологія у радянський час і поготів була табуйованою темою. Радянські партійні «чорти» звинувачували закарпатця в тому, що він досліджує у своїх наукових працях демонів і «нечисту силу», різну «чортівню». «Письменник Потушняк продовжує займати явно ворожу позицію у відношенні радянської ідеології, він знаходиться у полоні містики, буржуазно-реакційної філософії і мракобісся», – заявляли вони.

Критичні зауваження в бік Потушняка були і з боку своїх: письменник і священник Юрій Станинець, теж уродженець Боржавської долини, так висловився про наукову й літературну діяльність свого земляка (подаємо машинописним оригіналом):

«Знайшлася людина, яка перейнялася так живо всіми ничистими «тайно-туманними» духами, любується в них, живе ними – добре. Най позбирає, посписує всю сю «нехароту», впакує її в етнографічні збірники й до музейних бібліотек, най там припадають порохом і най чекають з століття на століття, коли знайдеться якийсь «дивак», що в нього каждоденним духовним хлібом буде якийсь нечистий дух.

Але тут інша біда. Бо Потушняк є не лише менажерист «нечистих» сил наших Карпат і їх народу, але в одній особі й письменник. І в оповіданях, що недавно вийшли друком, вже всі ті нечисті сили занесені в літературу і подаються народові до читання, як щось незвичайно цінне й необхідне. А се вже біда».

Так, свої знання про закарпатські побут і душу (бо, крім того, що був етнографом, студіював філософію в Карловому університеті, Прага) Потушняк використав у письменстві. Як прозаїк, він увійшов у когорту творців «закарпатської школи» української новелістики. Проте не обмежував себе етнографізмом і примітивним побутописанням, а «ставив перед собою вищу мету – розкрити внутрішній світ людини, пізнати глибини її душі, її таємниці, емоційні стани, торкнутися екзистенційних проблем людського буття», – пише Л. Голомб. До того ж Потушняк зауважував, що навколо народних вірувань про душу, комплекс яких на Закарпатті добре виражений, групується решта – про дводушників, босоркань, босоркунів, вовчурів, упирів…

На те, що художня творчість Потушняка-письменника пов’язана з його етнографічними зацікавленнями, вказував Є. Недзельський, вважаючи, що поєднання наукової праці з художнім обдаруванням дало можливість автору «через душу свого народу проникнути до глибини душі людини загалом». Акцентували на змалюванні в його творах містицизму закарпатоукраїнців й інші дослідники творчості письменника: М. Лелекач, В. Маркусь etc.

Звинувачення письменника в тому, що він нібито ідеалізує «людей, психічно хворих, душевно скривлених», щоб народ і надалі вірив у забобони, – безпідставні. У його творах справді багато прикмет і повір’їв, у які вірять селяни. Але яку ідею насправді доносить Потушняк, використовуючи їх у сюжеті? Зовсім протилежну від тої, про яку пише о. Станинець. Сільські забобони вжиті у творах із метою викриття наївного марновірства селян, за яке вони сліпо тримаються.

Наприклад, у новелі «Упир», яку, до слова, Ю. Винничук вносив-переносив у кілька антологій ґотичної/містичної/фантастичної прози (Потойбічне. Українська ґотична проза XX ст.; Антологія української ґотичної прози. Т. 2; Антологія української фантастики ХІХ-ХХ ст.; Антологія української містичної прози), письменник показує, до чого може призвести сліпа, майже фанатична віра в монстрів, які люди самі собі вигадують: «Іван звик не боятися і рівночасно вірити у те, що його очі не бачили». На противагу забобонному старшому чоловікові виступає хлопець, який уособлює молоде покоління закарпатців, вільного від забобонних страхів.

Натомість у психологічній новелі «Верба» інший Іван (так, письменник юзає одні й ті самі імена із твору в твір) здатний зрештою протистояти містичному страху, викликаному забобонами. Утім, цьому Івану автор дає характерне прізвище – Межовий. Саме межовий стан людини простежується у творі.

Цей та інші короткі прозові твори письменника літературознавець Л. Голомб порівнює з типом стефаниківської новели, а його творчий стиль називає подібним до експресіонізму, для якого, власне, і властиві межові ситуації, глибока напруга та нервова емоційність.

Лірика Потушняка-поета розвивається в річищі синтезу символізму з сюрреалізмом, експресіонізмом та імпресіонізмом. Як приклад можна назвати збірку «Кристали» (1942), де ці стилі взаємодіють одне з одним (верлібр «Жінка в чорнім узенька безконечність»). Відсутністю пунктуації і логічних синтаксичних конструкцій у вірші поет ніби хоче показати абсурдність буття:

Де форми ночі чорні кажани

Де форма жінки в чорному огні

Де жінка в чорнім крик німий вогнів

Де миші чорні моїх снів.

Загалом, віра закарпатського українця в містику, яка часто-густо через страх перед «непростим», потойбічним, надприродним переростає в забобонність, лежить в основі сюжету цілої низки новел Потушняка – «Американтош», «Вітряник», «Дарунок», «Капелюх із зеленим пером», «В мочарах» (останні дві також присутні в антологіях, укладених Винничуком).

Значний інтерес становить великий філософський роман з інтригуючою назвою «Боротьба з демоном», який, проте, досі неопублікований (можливо, вже пора, га?).

Крім того, що писав сам, Потушняк також приділяв велику увагу перекладацькій справі. Будучи поліглотом (досконало володів англійською, німецькою, французькою, італійською, угорською, польською, чеською, сербо-хорватською, словацькою, латинською), активно перекладав твори Е.А. По, К. Гамсуна, А. Стріндберґа, А. Доде, Г. Шумана, П.Б. Шеллі, В. Вордсворта, П. Верлена.

Рядки одного з останніх віршів Потушняка, написаного взимку 1959-1960 рр., звучать зловісним пророцтвом:

Сьогодні чую таємні кроки.

Уже моїй не повернутись весні –

Я живу завжди у золотому сні.

І думи мої всі були глибокі.

До весни письменник не дожив. Він помер 12 лютого через кричущий непрофесіоналізм лікарів, до яких звернувся по допомогу за два дні до смерті. «Лікарі» елітного медичного закладу діагностували шлункове отруєння, тоді як у хворого були ознаки інсульту. Останнім його проханням було: «Збережіть мені життя. Мені так багато ще треба зробити».

Статтю не варто розцінювати як повний опис усіх досягнень Федора Потушняка – його вклад у розвиток науки і літератури в Україні безмірно більший (одна тільки наукова бібліографія налічує триста назв, а величезний творчий доробок охоплює вірші, поеми, драми, новели, повісті, романи, переклади). Вищенаведений текст – лише ескізна спроба передати значення праці маловідомого закарпатця для українських студій з етнографії та для містичної (ґотичної, химерної) літератури. Демонологічна (і не тільки) спадщина Потушняка заслуговує не лише на вивчення у вузькому академічному колі, але й на видання для ознайомлення широкого загалу із творчим і науковим доробком автора.