Дмитро Скочко: у "темних" жанрах пишеться вільніше

2040-й рік. Минуло 15 років після апокаліпсиса, викликаного глобальною екологічною катастрофою. Харків затягнуло чорними хмарами. Люди намагаються просто вижити у світі, де звичайний душ — атрибут розкоші, а прибирання сміття — навдивовижу прибутковий бізнес. Журналістка Ліна отримує завдання — знайти зниклого чоловіка на імʼя Влад. За цю роботу їй готові платити відразу чотири людини: матір, напарник, повія та художник. Але що більше жінка спілкується з ними, то менше розуміє, що відбулося насправді. Кожен розказує власну історію, і жодна з історій не складається у загальний пазл. Тим часом співрозмовники Ліни починають зникати… Що сталося з Владом насправді? Він узагалі існував чи це химерне розслідування не має сенсу?

Дмитро Скочко мешкає у Львові, але його рідне місто - Харків. І саме йому присвячена книга - «Сміття. Харківський детектив у часи постапокаліпсиса».

Дмитре, ви не новачок для Бабая, серед активу спільноти ваші твори виділяються оригінальними сюжетами і реалістичною атмосферою жаху. Чому ви стали на «темний» бік літератури? 

Дійсно, серед інших літературних конкурсів саме в конкурсах Бабая я беру участь з регулярною стабільністю, не пропустивши жодного, і не важливо, якого досягаю результату.

Колись письменник доби українського ренесансу Майк Йогансен у своїй автобіографії зазначив: “бувши гімназистом, писав вірші — російською і німецькою мовою. Ці вірші автора не задовольняли і були спалені купно щось у 1916 році. Року 1918 почав писати вірші українською мовою і знайшов, що вони виходять природніше.” Так і в мене – все темне, що я написав, видається мені більш природним. У темних жанрах вільніше пишеться, в них менше рамок, цензури, табу. Не треба навмисно згладжувати кути.

Розкажіть про ваші дитячі страхи та сьогоденні стосунки зі смертю та страхом. Чи є різниця? 

У дитячих страхах я не був оригінальним. Все те ж: темрява, невідоме під ліжком чи у шафі, смерть рідних. Проте особливо моторошні моменти пам’ятаю досі. Як той вечір у сільській хаті.

Саме було літо, сінозаготівля у розпалі. Батьки з дідом і бабусею затримувалися на луках, згрібаючи сіно, а я залишився сам на хазяйстві. Сонце вже сіло, сутінки накрили село, у дворах забрехали собаки, а дорослих усе не було. Ще й до всього по селу вимкнули світло.

Тоді я влігся у ліжко і слухав радіо. Оте таке дротове, по якому крутили одну хвилю. Воно працювало без світла. 

Близилася дев’ята година і настав час вечірньої казочки. З динаміка долинув рипучий голос: “Добрий вечір вам малятка, любі хлопчики й дівчатка. Це я, Дід Панас…”. Можливо саме після того вечора я не можу сприймати його голос і казочки як щось добре і світле. Тоді у хатньому мороці його голос звучав доволі зловісно. У дворі висока абрикоса гіллям дерла по шиферному даху, від чого здавалося, що на горищі хтось дряпається. А з картини на стіні дивилися ті кріпові три мисливці, які травили байки на привалі. Абстрактні узори на килимах додавали кімнаті химерності. Від усього того набору звуків і образів дитяча уява розігралася так, що я просто заціпенів у ліжку, боявся навіть дихати. Незабутні відчуття. А через багато років назвав свою першу збірку горор оповідань “На добраніч, малюки”. 

Тепер страхи змінилися, стали більш “дорослими”. Наприклад, страх перед майбутнім. Навіть страх смерті дещо деформувався. На відміну від дитинства я не так боюся самої смерті, як тяжкого і болісного процесу вмирання. 

Сама ж смерть викликає якийсь науковий інтерес: цікаво, що буде за нею, куди подінеться свідомість, як відчуватиметься час?

У подкасті «Закляття Бабая» ви зазначали, що мешкаєте у Харкові, і на той момент у місті було дуже страшно. Чи вплинула на вас тогочасна ситуація, і чи не звідти бере початок постапокаліптична харківська історія? 

Зараз у Харкові страх дещо зарубцювався. Він не зник повністю, просто містяни призвичаюються з ним жити. І це дещо бентежить. Коли у світі для людей нормальна ситуація серед ночі прогулятися містом, вийти в магазин, вдень зібратися на якусь здибанку з друзями, обговорити останні тренди в тіктоку, то для харківців майже норма, коли прилітає факін балістика ще до оголошення тривоги, коли серед ночі прокидаєшся не від гучної музики у дворі, а від деренчання “Шахеда” за вікном . Така, на жаль, реальність не тільки для Харкова, для багатьох міст України.

Проте постапокаліптична харківська історія бере початок ще до повномасштабки. Я дописав той рукопис за два місяці до кацапського вторгнення і відклав його, щоб той відлежався. Повернувся до тексту тільки влітку 2023 року. 

Вже під час роботи з "Віхолою" додав до рукопису деяких деталей, щоб текст відповідав нашому сьогоденню, хоч події книги і розгортаються у 2040 році.

Стрес та непевність у майбутньому викликає ступор, чи навпаки стає рушієм для творчості? 

У мене це швидше викликає ступор. Від початку повномасштабного вторгнення росії я майже нічого не написав, а це тільки погіршувало становище. З’являлися сумніви, які перетікали у страх: я розучився писати, я більше ніколи не напишу щось вартісне. Дещо змінив ситуацію поточний конкурс Бабая. Я довго ходив навколо теми темного фентезі, та вже навіть змирився із тим, щоб цього разу пропустити його. Але буквально за тиждень до дедлайну вигулькнула ідея і я чотири дні писав кінгівськими дозами по 2000+ знаків на день, насолоджуючись забутими відчуттями, коли працюєш над власним текстом. Написавши, ще два дні редагував і в передостанній день подався на конкурс. І, що особливо тішить, що текст вийшов не аби було, а – судячи з реакцій читачів – цікавим. Це повернуло мені впевненість і тепер я знаю – навіть якщо немає ресурсу писати зараз, то я зможу написати потім.

Чи є у вашому загальному світогляді вагоме місце для страждання/болю, що надихнуло на мистецьке втілення саме в такій формі? 

На початках письменницької діяльності це доходило до абсурду. Я не хотів переставати страждати, бо думав, що без страждання не зможу писати моторошні тексти. Тепер я розумію, що не обов’язково страждати і відчувати біль, щоб писати соковиті твори. Можливо у цьому і криється секрет письменницької майстерності.

Розкажіть про процес роботи над книгою. Чим надихались, чи практикуєте певний режим або ритуали? 

Ідея книги зародилася дуже несподівано в пабі. Ми сиділи з друзями і чомусь заговорили: цікаво, чи є людина, яка може читати минуле і майбутнє як хіромант, але по вмісту сміття? Так народився персонаж книги, навколо якого розрісся сюжет. А на постапокаліптичний сетинг мене надихнув фільм “Місто гріхів”. Такий собі темний неонуар. Сам фільм я дивився давно, проте завжди хотів щось написати в такому антуражі.

Писав неспішно. Я говорив собі, що не хочу як попередні тексти великих об’ємів писати по 2000 знаків на день, бо це реально втомлює і до фінішу ледь доповзаєш. Тому “Сміття” я писав у кайф, при тому смакуючи сюжетними поворотами, персонажами, подіями. 

Щодо ритуалів, то вони дуже прості. Це багато кави, спокій і фонова музика у навушниках.

Чи є відсилки/великодки?

Особливих великодок я не закладав. Звісно, харківці вичитають із книги знайомі місця, знайомі райони. Проте у книзі закладена доволі незвична концепція структури тексту. Про неї я не розкажу, але вона розкриватиметься читачам і читачкам наприкінці книги. То ж, хто її відчитає, пишіть як вам.

Значна частина авторів, котрі починали з наших відборів і конкурсів, наразі мають сольні книги (дехто і не одну). Це не значить, що саме наш проєкт став рушієм, проте цікаво чути, чи вплинув Бабай на творчість письменників, і на вашу зокрема.

Так, в першу чергу я відчуваю резонанс з настроєм та ідеями спільноти. Вони мені близькі, й тому мені цікаво читати статті, слухати подкасти, “варитися” у цій тусівці. Мабуть, через це я щоразу знаходжу натхнення брати участь у конкурсах Бабая. На конкурсах бачу, чи є потенціал у того, чи іншого оповідання. Успішні тексти розкручую у щось більше, а конструктивно розкритиковані - навпаки, відкладаю для повного перегляду.

До скількох видавництв надсилали рукопис? Чи це був приціл саме на «Віхолу»? 

Усе вийшло дуже цікаво. Рукопис “Сміття” я тримав “у шухляді” і боявся до нього підступитися, не знав з чого почати, боявся, що, розіславши видавництвам, не отримаю фідбек. Текст мені дуже подобався і тому я не хотів з ним провалитися.

А потім на сторінці "Віхоли" побачив оголошення про приймання рукописів. За діяльністю видавництва я стежив і вони мені дуже подобалися, проте я знав, що воно працює здебільшого з нонфікшном. Те, що у них вийшли “Танці з кістками” (медичний трилер Андрія Сем'янківа - прим. ред.), вважав виключенням через особливість тексту. Проте у тому ж таки оголошенні зазначалося, що до розгляду приймаються рукописи художніх творів навіть на етапі роботи над ними. 

Звісно, я довго не роздумував і відправив рукопис. "Віхола" – це перше і єдине видавництво, куди я надіслав текст постапоку “Сміття”. Коли мені відповіли на лист і запропонували співпрацю, я кілька днів ходив, питаючи у Всесвіту: “так, а в чому ж підстава? не може ж мені от просто так пощастити”. Думку, що "Віхола" видасть мою книгу, я прийняв, коли ми підписали договір і почали працювати над рукописом.

Розкажіть про містичне у вашій іншій книзі – «До Слова».

Як я зазначав вище: писати моторошне, містичне виходить природніше. Власне й у книзі “До Слова” я не міг подолати бажання вплести щось ірреальне, тим більше, що сам будинок Слово видається доволі містичним місцем. Тому на сторінках книги можна зустріти і духа будинку в образі старої людини, і Леся Курбаса у вигляді заложного мерця, і химерне потрапляння героїні в продовження повісті Григорія Епіка, і духа Сергія Пилипенка. Хоч містики у “До Слова” вистачає, але в ній я ставив інші цілі, тому мусив дещо стримуватися, щоб не відпустити віжки і не понестися в макабричний край тіней.

 Банально – питати про плани на майбутнє, але над чим зараз працюєте? Яка доля анонсованої раніше збірки оповідань?

Зараз працюю над читанням оповідань у вашому конкурсі. Також готуюся до виходу книги і презентацій. Чогось нового поки що не пишу, та й написаного у попередні роки у мене достатньо. Треба вже готові рукописи прилаштувати. До того ж я розірвав договір з одним видавництвом, яке мало ще кілька років тому видати згадану збірку “На добраніч, малюки”. Рукопис збірки жанрове видавництво взяло на конкурсній основі менше ніж через пів року після свого заснування, але минуло майже 5 років, а видання моєї книги з різних причин відкладалося. Врешті, виявилося, що я не самотній автор з такою бідою. Після цього у мене залишилася така собі “дитяча” письменницька травма. Підписуючи договори з іншими видавництвами, я наголошую на термінах видання.

А ще “у шухляді” лежить інший роман в новелах, про людські фобії, який є дещо приквелом і спінофом до “Сміття. Харківський детектив у часи постапокаліпсиса”.

Тож матеріал є, працювати з чим є, отже будуть і нові книги. А наразі хочу побажати читачам і читачкам берегти себе. Відкривайте для себе усі принади темних жанрів мистецтва, бо воно справжнє, воно не прагне вас намахати.

Дякуємо за інтерв'ю!

В рамках розмови для наших читачів у якості ексклюзиву публікуємо наданий видавництвом "Віхола" уривок із книги

«РОЗПОВІДЬ АЛЕВТИНИ, або СИН ШРЕДІНГЕРА».

Фрагмент із книги «Сміття. Харківський детектив у часи постапокаліпсиса» Дмитра Скочка

 Безлюдний вигляд мікрорайону оманливий. Із провулків, зі шпарин, укритих кіптявою чорних фасадів будинків, ти постійно відчуваєш чиїсь погляди в спину, хтось постійно за тобою стежить. Мій «ругер» за поясом завжди напоготові, він приємно тисне в живіт. Ця приємність — у заспокоєнні. 

 Я виходжу зі свого мікрорайону, перетинаю трасу, починаю підійматися до Нагірного району. Дощ посилюється — каламутна смердюча від сірки вода. Харків — як у каструлі під кришкою. Через сукно чорних хмар усі випари від гниття смітників, усе тепло з діжок, усі вихлопні гази притиснуті до землі. Мабуть, через це ми живемо в одній великій лазні. Я ненавиджу цю чортову воду з вугільного неба. Ненавиджу постійну задуху, густе, застояне, важке повітря. Я багато чого ненавиджу. Коли з тебе дістають мертве дитя, лікар байдуже знизує плечима, говорить: «Що ж, зараз багато народжується мертвих, така екологія». А потім на очах від раку легень згорає спершу мама, потім — тато, залишаючи тебе самісіньку… Так легко ненавидіти все навколо. Важко хоч когось у цьому не звинувачувати. 

 Іти вгору непросто. Зараз. 

 Колись, ще підліткою, я на одному подиху залітала по вулиці Ромена Роллана. Зараз кожен наступний крок дається все важче, від швидкого дихання легені палають. Я нарешті долаю цей пагорб, виходжу на рівнішу ділянку. Відчуваю близькість конструктивістського гіганта — Держпрому. Крізь смог бачу червоні вогні на антені. Вони — як велетенські очі, від їхнього погляду мені стає незатишно. 

 Боковим зором помічаю рух. Кілька людей розгрібають купу біля залізної діжки з вогнем. Оце я вчасно потрапила на розпродаж! Дощ майже припинився, ховаю парасолю, підбігаю до купи — там який хочеш одяг, привезений для підтримання вогню в баці. Наша редакція проводила якось розслідування, звідки його звозять, чому саме одягом топлять. Виявилось, він знятий із померлих або винесений із порожніх покинутих квартир. Таких речей зараз багато, це найкраще пальне. Що горітиме в баках потім, коли він скінчиться, ніхто не має жодного уявлення. 

 Щоранку вантажівка розкидає біля баків купи текстилю, а двірники за потреби підкидають його в баки. Це гарна нагода знайти собі якусь пристойну одежину з натуральних матеріалів, не купуючи її в магазині. Бо текстильна промисловість — одне з найбрудніших виробництв. 

 — Ей, дівко, я тебе не знаю! — Згорблена жінка з одним зубом тицяє в мене гачкуватим пальцем. — Чого приперлася? 

 Її підтримують троє чоловіків, один з яких насправді виявився облисілою бабою. 

 — Йди до свого бака, — наказує вона, трясучи кулаком. Я ігнорую, продовжуючи ритися в купі, шукаю щось бавовняне. На лляне чи конопляне не сподіваюся. 

 — Глуха? Вали звідси! — щось гостре впирається мені в спину. Подумки лаю себе за те, що втратила пильність, тепер доведеться якось це розгрібати. Вихоплюю «ругер» з-за пояса, не розвертаючись, заводжу його з лівого боку під рукою дулом назад, стріляю. Постріл лунає, як ляск. 

 — Суко, ти мене підстрелила! 

 Зігнутий чоловік тримається за плече, під ногами лежить його зброя — чималенький мисливський ніж. Решта зграї повільно задкує від мене, не зводячи погляд з мого револьвера. 

Буктрейлер:

Замовити книгу можна на сайті видавництва "Віхола":

https://www.vikhola.com/product-page/smittia-book