Все почалось з того, що юний Лука побачив фільм жахів 1977 року відомого італійського режисера Даріо Ардженто «Суспірія». Як стверджує Forbes, тринадцятирічний хлопець був вражений побаченим до такої міри, що під враженнями від перегляду одразу занотував до свого щоденника: «Суспірія», режисер Лука Гуаданьїно. Як було насправді – одному Богу відомо. Проте сьогодні цей напис можна побачити на постерах, числа яким немає.

Варто розуміти, що це не ремейк, схожість між сюжетами обох картин зводиться чи не до однієї назви та імен персонажів. Проте початок єдиний: американка С'юзі Беніон приїжджає у Берлін кінця 70-тих для того, щоб навчатися у відомій балетній школі. Школа, у свою чергу, є осередком відьомського шабашу. Глядач про це знає, але не С'юзі. І поки вона переслідує мету найкращим чином проявити себе у ролі солістки трупи, відьми впевнені, що у дівчини зовсім інше призначення.

Результат палкого підходу режисера до свого можливого майбутнього магнум опусу важко оцінити однозначно. Переглянувши фільм жахів хронометражем 152 хвилини, набитий референсами та символізмом до безбожного рівня, можна відчути нудьгу прямо таки вселенського масштабу. І горе тим, кого ця нудьга вклала спати: кульмінаційна сцена чорної меси вирве зі сну інтенсивними блювотними спазмами. Разючий контраст вводить у двоякий стан, і до кінця незрозуміло, чи фільм поганий, чи жахливий.

Можна залишитись при цій думці, і намагатись безуспішно розбачити побачене. А можна зануритись глибше.

Ставлення до картини змінюється після перегляду оригіналу 1977 року. Наскільки б іменитою класикою не була «Суспірія» Ардженто, версія 2018 року сюжетно продумана краще. Гуаданьїно використовує простий прийом: переносить події у Західний Берлін, де активну діяльність розгорнула німецька ліворадикальна організація "Фракція червоної армії". Регулярно по телебаченню транслюються новини про вчинення терористичних актів, гнітюча обстановка відчувається на вулицях міста. Воно, здавалось би, має посереднє відношення до сюжету, але у якості фонового настрою налаштовує глядача на тривогу.

Також вдалішим є зображення характерів та мотивації героїв. Ардженто хотів зобразити події, які відбуваються з дівчатами підлітками, проте настільки юних акторів він затвердити ніяк не міг у зв’язку зі сценами насилля. Тому було прийнято рішення задіяти повнолітніх акторів та передбачити у фільмі різного роду посилання до того, що учениці школи молодші, ніж здаються на перший погляд. Так, у деяких сценах можна чітко побачити неприродну реакцію героїв на подразнюючі фактори, що робить з них швидше картонні макети персонажів ніж живих людей.

У новій «Суспірії» ми маємо двох основних контрастних героїв: учениця С'юзі Беніон та вчителька мадам Блан. Оскільки нам відомо, що школа є вмістилищем шабашу, не є інтригою участь у ньому і мадам Блан. Більше того, її персона явно наділена більшим авторитетом відносно інших відьом. Висновок: Мадам Блан антагоніст. С'юзі нова людина не тільки в школі, а й у ФРН. Вона талановита, амбітна, її розум не затьмарений страхом соціально-політичної нестабільності. Дівчину приваблює перспектива навчатися в найкращих майстрів, а значить вона може не знати про темну сторону школи. Отже: С'юзі Беніон протагоніст. Але є одна особливість, яка не дає їй бути класичним «хорошим героєм» - вона абсолютно байдужа. Поки героїня Ардженто всерйоз шокована всім, що відбувається довкола, героїня Гуаданьїно механічна. Вона відчуджено ставиться до всього крім танцю, а сам танець у неї позбавлений людських почуттів і нагадує більше набір ритуальних рухів, ніж мову тіла. І справа не в хореографічній методиці Піни Бауш, яка стала основою для постановки усіх танцювальних сцен фільму, а в статичному виразі обличчя Дакоти Джонсон, яке з усіх сил грало холод і залізну хватку. І це суттєва перевага фільму, бо завдяки тому, що гра актора гармоніює з позицією персонажа, всі події наділяються сенсом від початку до кінця.

Тільда Свінтон (у ролі суворого хореографа мадам Блан) як завжди неперевершена. Менше хронометражу дісталось двом іншим її ролям: доктора Джозефа Клемперера та верховної відьми Елени Маркос. Окремої похвали заслуговує робота гримерів, та витримка самої пані Свінтон. Обидві ролі довелося грати у масивних силіконових костюмах, не говорячи уже про багатогодинний процес нанесення цього гриму. Коли Тільда була помічена на знімальному майданчику у чоловічому одязі, з’явилися чутки, що вона буде виконувати роль лікаря, практично єдину чоловічу роль, заявлену знімальним колективом. Проте режисер спростував ці чутки, категорично заявивши, що цю роль буде виконувати психоаналітик у реальному житті Лутц Эберсдорф, для якого роль у фільмі мала стати дебютною. Але ніхто цьому уже особливо не повірив.

Ще можна дуже багато сказати про «Суспірію». Можна похвалити хорошу роботу Тома Йорка над саундтреком. Легко можна зрозуміти, що за основу ним використовувалось музичне оформлення оригінального фільму, але позбавлене неприємних різких шумів, стогонів, викриків. Таким чином Йорк досягнув атмосфери затишшя перед бурею, що підкреслює тривожну обстановку. Вдалою є обрана для зйомок основна локація: закинутий готель в Італійських Альпах. Також можна вважати доречним вибір пастельно-сірого кольору при корекції кадру, на противагу кислотним тонам «Суспірії» Ардженто. А ще можна захоплюватись роботою операторів монтажу при перегляді сцен у дзеркальній кімнаті, в яких жодного разу у жодному зеркалі не відобразилась знімальна група (за свідченнями одного з інсайдерів, робота в дзеркальній кімнаті була чи не найскладнішим етапом зйомок).

Але чомусь на виході у Гуаданьїно вийшло нудне і затягнуте видовище, з явно завищеною самооцінкою, яке хочеться залишити у спокої і не чіпати, а воно під кінець хронометражу починає біснуватись з такою страшною силою, що аж дух перехоплює від огиди і захвату від того, як це огидно. І післясмак, здавалось би, пікантний, але по суті воно не вартувало того, щоб дві з половиною години страждати. Чи вартувало? Не зрозуміло. Я б віднесла «Суспірію» 2018 року до арт-гаусу. Але питання, чи подобається Вам арт-гаус, залишається відкритим.

Р.S.: На Каннському кінофестивалі зовсім недавно розгорнулась повномасштабна акція протесту проти гарасменту. Приводом для цього став скандал навколо голлівудського продюсера Гарві Вайнштейна, якого звинуватили у вчиненні упродовж десяток років численних дій насильницького характеру по відношенню до жінок, що співпрацювали з Вайнштейном. В числі жінок, що публічно заявляли про гарасмент, була також Азія Ардженто, дочка Даріо Ардженто. Не встиг осісти пил інтриг, як на великому екрані Венеціанського кінофестивалю була презентована «Суспірія» Гуаданьїно, яка по суті є ледь латентним маніфестом жіночій підступності. Всі герої – красиві жінки, які граційно витанцьовують свої магічні танці, але по суті є злим відьомським кодлом, навіть ті, які перебувають у повному безпам’ятстві під час шабашів. Чоловічий персонаж, як такий, один, і той зіграний жінкою. І навіть цей єдиний чоловік був використаний жінками у достатньо принизливий спосіб. Є ще два чоловіка на весь фільм, але ролі у них нещадно епізодичні, їх навіть брати до уваги немає за що. Не те, щоб ці факти були пов’язані між собою причинно-наслідковим зв’язком. Але іронію відчути можна.