Що приховано за «Брамою»? Огляд українського містичного трилера

Нещодавно відбулась прем’єра фільму Володимира Тихого «Брама», знятого за п’єсою сучасного драматурга Павла Ар’є «На початку і наприкінці часів». Сама п’єса широко відома театральним діячам та поціновувачам сценічного мистецтва, і сьогодні ставиться іменитими режисерами не тільки України, а й сусідніх держав. Хоча екранізовано її вперше, проте на головні ролі було запрошено акторів, які уже виконують відповідні ролі в театрах (Ірма Вітовська, Віталіна Біблів, Ярослав Федорчук). Стрічку було презентовано на Таллінському кінофестивалі «Темні ночі», проте особливих відзнак здобути команді не вдалось.

У фільмі зображено будні маленьких людей, щедро ображених долею необхідністю жити ізольовано від усього світу, далеко від розкоші цивілізації та живописності багатств природи: у Чорнобильській зоні відчуження. У старій хаті мешкають рештки тих, хто раніше населяв процвітаючий за мірками Радянського союзу край.

Баба Пріся (Ірма Вітовська) – жінка поважного віку та екстравагантних звичок. Вона з легкістю полює на дичину, що водиться в тих краях, з чистим сумлінням харчується радіоактивним м’ясом, та періодично грішить галюциногенними грибами, а чому б і ні. Разом з тим вона знається на чарах, може з легкістю розпізнати русалку, та й почуття гумору має добротне в арсеналі. Стара, правда, дещо озлоблена, тому часто категорична у своїх словах та вчинках. Вона «їй богу совецку власть не любила, але тоді хоть шось понятно було, а тепер ніхера не понятно». А коли Чорнобиль гахнув і оголосили загальну евакуацію, баба навідріз відмовилась покидати свій дім, бо вона голод на цій землі пережила, у війну дванадцятьох німців зарізала як худобу, а радіації вона навіть не бачить, значить немає ніякої радіації.

З нею живе дочка Славка. На фоні своєї матері жінка психологічно слабка, часто істерична. Вона, на відміну від матері, покинула Зону під час евакуації. Тікаючи від техногенного лиха не змогла захистити свою сім`ю від лиха соціального, через що їй довелось повернутись додому. Там їй теж комфорт знайти не вдалось, але ілюзія безпеки від людей, що проявлять надмірний інтерес до будови «чорнобильського мозку» все ж розставляла пріоритети. Коли Славку покидав чоловік, вона теж обрала шлях найменшого опору. Одним словом безхребетною безпорадною і бездіяльною була вона жінкою.

Наймолодшим у цьому тріо знедолених був Вовчик. Це уже цілком дорослий чоловік, якому уже «давно пора трахати баб», а не займатись блудом, надихаючись листівкою із зображенням Батьківщини-Матері. Він би може і зміг, якби не психічне відхилення, спричинене травмою голови, отримане в дитинстві. І не Славка, яка тримає його біля себе, як грудного, і не баба, яка годує його байками про нечисть і обіцянками передати йому свій дар.

Так і живуть разом, вживаються один з одним, так би й жили, якби не сталася біда. А біда не приходить одна. І закрутилась зав’язка густим джутом із різних жанрів: тут вам і комедія, і драма, і містика, і детектив, і трилер.

В якийсь момент гіркі реалії побуту в переміш із кумедними діалогами героїв, переросли в якусь непевну чортівню, що залякувала глядача поганою графікою та озвученням. Більше того, вся містична складова сиротливо не мала де приткнутись серед густого сміху крізь сльози, і періодично з’являлась нізвідки, як грім серед ясного неба, красувалась перед глядачами у неприглядно-економному вигляді, після чого зникала так само раптово, не призводячи ні до чого. Теоретично, якщо забрати з кадру всі ці чорнобильські страшилки і залишити їх за спиною оператора, могло б вийти набагато екстравагантніше та інтригуюче. Хто його знає, що б то було у такому випадку: робота галюциногенних грибів чи цілком реальні потойбічні сили? Невідомо. А невідомість страшна.

Наскільки слабким є елемент горору, настільки потужна постає на його уламках драма. Між кожним членом сім`ї прірва поколінь. Вони говорять одночасно, не чують один одного і не знаходячи правильного виходу з ситуації, яка в результаті їх нищить. Вовчик деформований як член суспільства. Він готовий відкритись людям з усією своєю наївністю, не усвідомлюючи, що люди бувають злими та жорстокими. Славка залякана так сильно, що не вірить нікому, здається навіть бабі до кінця не вірить. Живе з нею тільки тому, що не здатна дати собі ради самостійно. Вибух атомної станції тоді, у далекому 1986 році, і подальші події зламали її, позбавивши можливості будувати своє особисте щастя. І тільки баба Пріся, міцний горішок із залізобетонними нервами та психікою, пристосована до виживання й не боїться нічого. Навіть у свій поважний вік, вона є надзвичайно небезпечним опонентом для того, кого вона сприймає вороже. Справжня бойова одиниця. Та тільки відчуває вона, що помре скоро, їй це русалка сказала, а тут без варіантів, значить точно помре. Ситуація ускладнюється безпорадним становищем, в якому всі вони перебувають. Вони – чорнобильці, духи, по закону їх нема, ніхто не буде їм допомагати, а самі собі допомогти вони не зможуть.

Така загубленість у жанровій сітці не дає змоги оцінити картину однозначно. З одного боку це черговий дешевий український посередній трилер з елементами містики й жахливим постером. З іншого насправді хороша драма з пристойним бюджетом, грою акторів, що не залишає байдужим, та хорошою операторською роботою. Ризикну припустити, що камерність самого першоджерела все таки більше пасуватиме театральній сцені ніж великим екранам, там же вона знайде більше публіки, краще налаштованої на сприйняття такого формату. В будь-якому випадку, рекомендую для перегляду «Браму» Володимира Тихого. Дайте шанс маленькій молодій вітчизняній п’єсі показати себе усьому світу.