Новітній жах: і сміх, і гріх

Здається,  коли Джеймс Ван взявся за проект «Закляття», він й поняття не мав, який зі стрічки вийде культ. Можливо помиляюся, адже це Голлівуд, дитинко, і подібні речі часто розраховані наперед. Однак на користь думки говорить той факт, що на відміну від тієї ж «Аннабель», кіно не мало масштабної рекламної кампанії. Так, воно було комерційним, але як і у ситуації з «Пилою» – теж фільм Вана, – стрічка мала задовольнити кіно-емоційну потребу певної категорії глядачів. Це вдалося настільки вдало, що «Закляття» одразу стало франшизою і засадою для нового кіно, що множиться, мов гілки міцного дерева. Одна з таких – це «Монахиня», фактично приквел до чергової історії про подружжя Ворренів.

Прем’єра стрічки відбулася лише два дні тому, а розмов про неї сила-силенна. Це доводить, що наймані кінокомпанією маркетологи не дарма харчуються у вишуканих ресторанах, позаяк їхня мета вдалася на всі сто. Активно підігріваючи інтерес до фільму, вони змусили прийти в кінотеатри навіть тих, кому лякачки загалом по цимбалах, але не по цимбалах модне кіно, на яке всі чекають, і яке всі обговорюють. Це і є їхня цільова аудиторія, на яку розраховані всі фільми такого штибу. І коли я чую-бачу-читаю невдоволення любителів полоскотати нерви кіношним м’ясом, мені просто хочеться спитати: а на що ви чекали?

«Монахиня» загалом лише один із прикладів. До цієї ж категорії можна віднести вже згадану «Аннабель» – приквел якої, як на мене, значно кращий за першу й оригінальну історію, – «Віджу», «Мег» етц. Любителі жахів після перегляду зазвичай плюються, згадують старі-добрі часи, коли лякачки були лякачками, а не сповненими приколів і ляпів недолугими стрічками. У певному сенсі вони мають рацію, та з іншого боку не розуміють головного: часи змінюються, ситуації змінюються. І тепер, аби набити касу, розплатитися з командою і заробити гроші на нові проекти, кінокомпанії змушені йти на повідку у масового глядача. А він своєю чергою любить приколи, і не любить напружувати мозок у пошуку відповідей, а ще не любить сцикатися вночі у ліжку через побачені занадто жахливі для його уяви сцени. Отже, якою має бути формула комерційно успішного у плані масовості жахастика? Звісно, є винятки, але вони якраз підкреслюють головне правило, яке полягає у золотій середині між тим, що має містити у собі крутий фільм жахів, і тим, за що середньостатистичний глядач радо віддасть гроші, а потім ще й розрекламує це у Твіттері і Фейсбуці.

Спродюсована Джеймсом Ваном стрічка відповідає цій золотій середині на 100%. Тут є все, що зазвичай заходить масовому глядачеві. Причому все зроблено настільки вдало, що відповідь є чи не на кожну претензію т.з. фахового любителя кіно. Що за комедія? Гм, а чого ви очікували від персонажа француза… Лопата знайшлася прямо біля потрібної могили? А це, шановні, «Бог з машини», метод, яким послуговувалися ще давньогрецькі театрали, коли не хотіли сушити голови пошуками виходу зі складних ситуацій, тож продовжуємо традицію… Чому саме монахиня? А чому трава зелена, а небо синє? І так само з іншими питаннями, які можуть виникнути під час перегляду.

Щодо особистих вражень, я давно звик до того, що індустрія жахів сильно змінилася, ще з нульових. Точніше, вона розділилася на комерційну і некомерційну. Перша продуктує фільми на кшталт згаданих, а друга потроху заповнює колекції справжніх прихильників лякачок малобюджетними, але крутими стрічками типу «Пісні темряви», «Істерії» та іншими. Отож, кіно мені зайшло. А волати спересердя і плюватися після виходу із зали немає сенсу. Якщо хочете трушного горрору, краще дивитися фільми 70-х – 90-х років, а в кінотеатри ні ногою. Але якщо бажаєте розслабитися і відпочити з попкорном і кока-колою, ще й глянути щось нове і лячненьке, тоді «Монахиня» – і всі схожі фільми – саме для вас: невибагливо і зі смаком.