Нетолерантні роздуми про серіал «Терор»

Протягом читання даного тексту в частини аудиторії можуть виникати мимовільні спалахи в задньо-нижній ділянці. Але демократичність Інтернету передбачає рівні права для озвучення різних думок. І я чудово усвідомлюю, що питання «фільм чи книжка?» — банальне до нудоти. В своє виправдання скажу тільки, що спойлерів не буде. Тому сорян, в разі чого, нікого не прагнув образити особисто.

Мене дико вибісив серіал «Терор», знятий по однойменному роману Дена Сіммонса. Розчарування було тим більшим, що тизери і уривки в мережі виглядали, як то кажуть, «вері сексі» (з кінематографічної точки зору). Грамотна кольорова гама, холодна, відсторонена картинка краю світу, британський акцент персонажів (дивився в оригіналі) і….і все. Те, що здавалось точно переданою атмосферою, при перегляді виявилось лише фікцією, імітацією. Головний персонаж твору — холод. Я читав роман, коли за вікном було +45. Читав у ліжку, загорнутий в теплу ковдру. Буквально. Це — ніяке не перебільшення. Мені було самотньо і фізично холодно так, що нили кістки. (Якби мав, то зняв би капелюха перед талантом письменника).

Натомість, автори серіалу гралися в холод. Мені показали CGI-пару від дихання, розхристаних моряків без шапок в - 50 (розумію, що акторам треба засвітити фейси, та все ж), кіношний фейковий бруд на їхніх обличчях. А самі обличчя!!! Ці тендітні товстенькі щічки деяких персонажів, що, очевидно, повинні асоціюватись із людьми, які впроголодь стирчать вже котрий рік на крижині? Останнього разу такий дисонанс в мене викликала сита мармизка Дженіфер Лоуренс В «Голодних (о, іронія!) Іграх».

Коли читаєш Сіммонза, то відчуваєш сморід і вогкість кротячої нори, в яку невідворотно перетворюються палуби Терора і Еребуса. Серіал веде мене по світлому акуратному трюму, нашіптуючи вкрадливими голосами продюсерів «Тобі добре видно? Роздивився багаті деталі інтер’єру?»

Повністю спаплюжені (закреслено) «глибоко переосмислені» персонажі ескімоски, містера Хіккі і того самого ведмедя (обіцяв же без спойлерів). Кінець книги (вірніше, обидва кінці) - ляпас, який вибиває тебе із реальності у світ лавкрафтіанського довічного мороку, страху і безвиході. Кінець серіалу — чергове пусте грьобане піу-піу хеппі-енд.

Але те єдине, що я ніколи не пробачу творцям ТВ-шоу — бездарно злита сцена карнавалу. Звісно, вона і не могла бути іншою на екрані, бо… втім, про це далі.

Накопичивши кілотони какахів для закодування творців серіалу, я поліз в мережу, шукати сестер і братів по ненависті. І нікого не надибав. Кіношка усім прекрасно зайшла. Судячи з коментів, пеееееереважна більшість глядачів книги не читала. А будь-які обережні спроби апелювати до першоджерела натикаються на впевнене «TV-series is a beast in itself». Себто книги-книгами, а кіно-кіном. Пардоньте, але це телеадаптація, а не «знято за мотивами». І коли вже відеомейкерам хронічно бракує оригінальних ідей (це чітко простежується в останні років п’ять), то не варто привносити своє посереднє «я так бачу» у відеоверсію літературного (ніколи не відмовляю собі в пафосі) шедевру.

Чи може серіал приємно вразити того, хто читав «Терор»? Я впевнений — ні. Тотальна відсутність критики — природній прояв конформізму. Ну, всі інші співають же дифірамби?

ТВ-версія дуже сподобається тим, хто на сторінках книги не обдирав до м’яса руки на льоду, не лазив у пітьмі нескінченної полярної ночі, не їв жадібно протухлий тюленячий жир і… (ну ок, я ж обіцяв без спойлерів).

І, що найбільш прикро, більшість глядачів роман, мабуть, не читатиме.

«А нафіга? Я вже знаю, шо там буде. Бачив, все рівно, шо читав». Таке в масовій культурі вже бувало, і не раз. Найяскравіший приклад — Game of Thrones.

Масовий високобюджетний відеоконтент в першу чергу націлений на широку, а не на глибоку, аудиторію. На тих, хто в принципі не схильний до читання.

Саме тому, божественну (в найтемнішому сенсі) сцену карнавалу із книги не можна було тупо покадрово зняти з оригіналу. Бо для її повного розуміння глядач, у своєму арсеналі прочитаних творів, мусив би мати одне коротке оповіданнячко письменника на прізвище «По». (Навіть тут не спойлерю).

Але повірте, ті гурмани, які читали і оповідання і роман, отримали ні з чим не порівнюваний літературний оргазм. Після цього серіальна версія спонукає тільки до фейспалму.

Перечитав написане. В моїй уяві спливає образ автора цієї статейки: гидотний ретроградний ханжа-бібліофіл.

Мушу запевнити, це — не так. Я сам обожнюю позалипати в серіальчики і не можу похвалитись колосальною кількістю спожитих друкованих сторінок. Однак, як казав Арістотель «Платон мені товариш, але Сократ кручє».

Так до чого я веду?

Спершу прочитайте роман Дена Сіммонса «Терор». А вже потім… не дивіться той клятий серіал. Не повторюйте моєї помилки. Життя минає швидко. А подібних перлин літературного жаху, не так уже і багато, щоб ними нехтувати.