"Крамничка жахіть" відкрила для мене цілий світ українського горору

Існування проекту «Крамничка жахіть» стало для мене несподіванкою — я не знав, що в Україні почали просувати жахи, і ця новина приємно вразила. Прочитавши збірку можу сказати, що то є справжній український горор, який нічим не поступається російській серії «Самая страшная книга». Честь і хвала людям, що витратили сили на її укладання, оформлення та видання. Наснаги їм і удачі в подальших планах.

Тепер трохи моїх вражень про оповідання, але спочатку — малюнки, якими збірка прикрашена. Це просто бомба, особливо — обкладинка. Черепоподібні маски із хижими вогниками в глибині зіниць — доволі жахаюче…

Отже, оповідання…

«Шерстяне серце» Сергія Крикуна, який, до речі, є художником обкладинки збірки. Чомусь цей факт змусив мене скептично віднестися до оповідання, але напевне спрацював принцип про талановиту людину, яка талановита в усьому. Початок збірки дуже потужний. Поки я читав, то і пореготати встиг, і насолодитися словом (навіть нецензурним), і позаздрити натуралістичним описам. Особливо сподобалася сцена втечі та перетворення на вовкулаку. За Кличка окреме дякую :)

«Романо Рат» Віктора Лукіна. А ось тут чогось недостає — напевне, сюжетних колізій, «пояснялки» якоїсь. Не оповідання, а скоріше — нарис, хоч і доволі моторошний. Особливо вдалися сцени в ромському домі.

«Полигон» Максима Кабіра. Цей автор мені дуже подобається, і в збірці хоч не найсильніша його робота, але дуже достойна. Зробити зі звалища таке відчутно небезпечне та страшне місце — треба вміти. Але от кінцівка якась «зім’ята», як на мене.

«Під моїм дахом» Андрія Сем’янківа. Важкий, депресивний, страшний текст. Дуже психологічно достовірний. Незрозумілу кінцівку окупає сюжетний твіст, який наче перевертає оповідання з ніг на голову.

«Аберація» Дмитра Козлова. В основі цього оповідання лежить цікава ідея, що перекликається з «Майже як Б’юіком» Кінга, але в масштабі планети. Я б про таке і роман прочитав. Образи дуже смачні (враження підсилює ще й крутий малюнок до твору) та страшні.

«Звідки беруться діти» Дмитра Піскорського. Для мене оповідання просякнуте духом Стівена Кінга. Звичайна людина за незрозумілих обставинам стає жертвою надприродного. Класна ідея, класні монстри, непоганий антураж.

«Накопичення» Любові Базь. Оце годнота! Спочатку ми маємо якісь розрізнені фрагменти, кожен у своїй стилістиці (і це круто), але не зрозуміло, нащо то все робиться. Та остання частина оповідання все розставляє по місцям, і ти хочеш перечитати його знову, вже озброєний цим знанням. Стильна, страшна оповідка. І за душу бере.

«Щуролови» Володимира Кузнєцова. З цим автором я знайомий ще по «Самой страшной книге». Не фанат, але дуже заздрю його вмінню так красиво і страшно писати на двох мовах. «Щуролови» — не виключення. Дуже достовірний «сліпий» горор з неочікуваною кінцівкою.

«Типовий творчий» Габріеля Новака та Міки Дрезден. Дуже живе, динамічне оповідання. Відверте, місцями огидне, матюкливе. І все це в тему. Розповідь про те, що найгірший монстр завжди людина, навіть за участі потойбічних створінь.

«Монастир на схилі гори Хаж» Микити Кілярова. Незвичайна оповідка — трохи відсторонений наратив без діалогів. Щоб вміти в такому стилі нажахати, потрібна справжня майстерність, яку автор і продемонстрував, змусивши мене особисто повірити у справжність подій. Наче читаєш історичну хроніку — все це було, і може статися й тут. Добре володіння мовою, «мурашкові» описання — все це тут є.

«Вниз» Юлії Васильєвої. Я читав «НОІМ» Кідрука, і не міг не порівнювати оповідання з книгою. Але авторка змогла поглянути на ідею ліфта-порталу під іншим кутом, з іншими, не менш страшними наслідками. Читається дуже легко, перша сцена з дівчиною насмішила. Горор як такий ближче до кінця. І трохи незрозуміло, як різання вен пов’язане із втечею з іншої реальності.

«Группа смерти». Себе оцінювати немає сенсу, скажу тільки, що вдячний укладачам збірки за те що взяли на борт українського горору :)

«Комашина плоть» Абрахама Хосебра. Іще одне оповідання, яке проситься у крупний формат. Та мені здається, що в автора є ще речі з цього всесвіту, або хоча б задумки, надто вже він масштабний. Щодо самої розповіді — мені сподобалося. Естетичні описи; емоції, які викликають монстри — на диво позитивні, хоч ті й хочуть знищити рід людський; біблійні, лавкрафтіанські, міньоловські алюзії. Додає об’єму оповіданню гарна ілюстрація, наче художник витягнув комаху у автора з голови й посадив на лист паперу.

«Голос дождя» Віталія Царелунга. Мені сподобалося: незвичайні обставини, незвичайні монстри, страшна атмосфера. В кінці враження трохи псує те, що автор починає збиватися з розповіді у минулому часі на теперішній, але загалом — добре.

«Постійний пацієнт» Андрія Лозінського. Якесь нелогічне оповідання, не віриться, що таке могло відбуватися насправді. Але все це окупає стиль автора, його володіння мовою. Я наче опинився в тій облупленій палаті, й мені у потилицю дихав понівечений чолов’яга. Одна з найтмосферніших речей у збірці.

«Опоздал» Віктора Глєбова. Увага, спойлери! «Що це було?» — подумав я, дочитавши оповідання. Спойлерити не люблю, але тут не втримаюся. Протягом усієї розповіді головний герой шукає свою дочку, потім знаходить і їде додому. Все. І при цьому текст тримає у напрузі, ти постійно чекаєш, що ж буде, при тому, що дещо дивне дійсно коїться. Ну хоча б на останній сторінці… Але ні. Мені здається, що «прикол» оповідання в тому, щоб показати жах звичайної ситуації, коли загубив дитину. Це незвично, не сказав би, що мені таке подобається, але автору задумане вдалося.

«Сестра» Дімки Ужасного. Це оповідання — жахаючий коктейль із сатанізму, відьомства, генетичних відхилень і… справжньої любові. Читати було дуже цікаво, незважаючи на передбачуваний кінець.

«Крамничка-жахіть» — не просто збірка, а справжній альманах. Є тут і переклад твору зарубіжного автору, і страшні вірші. Щодо останніх мені сказати майже нічого — я не поціновувач поезії. Але жоден вірш, на мій погляд, альманах не псує. Твір Олександра Солодаря — незвичний за розміром вірш, наче дрібний дощ. Вірш Олесі Міфтахової лячний і трохи смішний. Вірш Євгенії Чуприни потішив оборотами, а Ірини Червінської — заворожив. Та більш за все мені сподобався твір «Колискова» Романа Левандовського — повноцінне римоване горор-оповідання.

Переклад твору — «Жовтого знаку» Роберта Чемберса, як на мене, виконаний добре. Щодо самого оповідання — воно  є частиною чогось більш масштабного — циклу «Король у жовтому» — і після прочитання залишилося більше запитань, ніж відповідей. Але загалом дуже непогано — атмосфера на місці, доза жаху присутня.

Підсумовуючи, хочу повторити, що збірка дуже потішила. Вона відкрила для мене цілий світ українського горору, і побачене змусило здригнутися від жаху :)