«Вогневир»: українське темне фентезі

Фентезі – один із найпопулярніших нині в Україні жанрів. Для цього не обов’язково робити статистичні виміри, достатньо проаналізувати книжкові та літературні спільноти у соцмережах. Увага до жанру проявляється як завдяки значній кількості перекладів, що виходять щорічно, демонструючи неслабу боротьбу видавців за права на твори, так і продуктивності українських авторів. 

А що ж можна сказати про такий піджанр як темне фентезі? Чи то пак - дарк-фентезі, як його прийнято називати закордоном. 

Якщо б мене запитали, яких представників фентезі я можу назвати, то з льоту десяток назву, хоча в цілому серед прихильників цієї жанрової брили ви мене навряд чи знайдете. Книг у жанрі темного фентезі назву ще менше, але оскільки тут уже вступають деякі елементи моїх улюблених жахів, то згадаю Клайва Баркера з його «Імаджикою» та «Зітканим світом», Роберта Сальваторе і Темного Ельфа, Ґлена Кука, Ніла Ґеймана, Ріка Янсі, Джорджа Мартіна, Ренсома Ріґґза, та навіть того ж Лавкрафта чи батечка Кінґа із цілком собі даркфентезійною «Темною вежею».

Твори названих, а також багатьох інших авторів характерні тим, що ґрунтуються на певній міфології, існуючій чи вигаданій, проте знайомій світовому читачеві. Тут грають закони жанру, але ці закони – звичні. Більшість монстрів ми бачили у фільмах та книгах, хай у різноманітних варіаціях. Гра престолів, боротьба імперій, війна світів – усі ці канонічні фундаменти тримають на собі різнобарвний та жорстокий світ темного фентезі, але головним елементом у ньому є все ж герой. Точніше – антигерой.

Якщо виокремити найсуттєвішу ознаку, котра відрізняє темне фентезі від його материнської компанії, то це буде головний персонаж. На відміну від героїчного, епічного, гумористичного, любовного та інших видів жанру, тут герой – не високоморальний паладин. У темному фентезі герой – не представник сил добра, він просто переслідує свої інтереси. Таке поняття як дуалізм добра та зла в дарк-фентезі дуже розмите, або й взагалі відсутнє. Тут усі в міру злі, в міру добрі. Герой, або, як ми його назвали – антигерой, не обов’язково виконує священну місію, він часто-густо є поганцем, хуліганом, розбійником, мародером, найманцем без усяких моральних підвалин. Він – продукт своєї епохи та яскравий представник світу, адже сам світ – жорстокий та злий. У темному фентезі панує страх, ворожість, дуже часто присутні елементи горору та містики.

«Вогневир» Володимира Кузнєцова – українське темне фентезі, котре в цілому відповідає усім законам жанру та відкриває читачам невідомий досі світ вигаданих антигероїв, що ґрунтується здебільшого на традиційній слов’янській міфології. І саме через це по праву може вважатися одним із першовідкривачів у цій ніші, хоча я знаю, що існують також інші представники. Так вже сталося, що я досі не дістався до «Аркану вовків» Павла Дерев’янка, і моя безсовісна лінива натура трішки присоромлена.

Ось що відказав автор на запитання, чи сам він вважає свій твір темним фентезі:

Чи «Вогневир» достатньо темний? Хтозна. Взагалі я не ставив собі на меті «нагнати похмурості» - в принципі, навіть навпаки – з видавцем ми обговорювали вік цільової авдиторії проєкту - років 14-15. Не знаю, чи я влучив, але вже під час роботи над «Облогою», чесно кажучи, не надто стримувався. Взагалі, моє особисте сприйняття темного фентезі полягає не в літрах крові й кілограмах відрубаних кінцівок. Це, радше, кут сприйняття світу – більш реалістичного, ніж провадить героїчне чи високе фентезі. Герої «Вогневиру» – не закінчена мразота – але й далеко не янголи. Їхні вчинки можуть мати різне забарвлення, як «світле» так і «темне». Це властиво усім нам

Як то прийнято в новому колективі, зустрічають завжди по одежині, а тому варто спочатку зазначити, що книга «Вогневир» від видавництва «Воля» - дуже стильний продукт, який привертає увагу як зовнішнім виглядом, так і пропрацьованими елементами. Суперобкладинка, ілюстрації, гарні шрифти та вензелі – недарма цю книгу чомусь спочатку вважали коміксом. Я й сам вважав, каюсь, адже видавництво відоме насамперед своїм коміксом «Воля», котрий свого часу мав ефект вибуху на літпросторі, а також зіпсував настрій не одному північному сусідові.

На перший погляд мультяшні ілюстрації при детальному вивченні демонструють похмурі пейзажі, зловісні тіні по кутках, багряні плями, що запеклися на лезах мечів. Як на мене, кольори можна було би прикрутити на тон нижче, але то вже грають особисті вподобання та любов до чорно-білої графіки.

Про майстерність Кузнєцова багато писати не буду, я неодноразово зазначав, що це мій улюблений український автор горору, хоча Володимир активно проявляє свої таланти у багатьох жанрах – як у лавкрафтіанській космоопері «Заколот: невимовні культи», так і сплеттерпанківських оповіданнях у збірках малої прози, як в історичному горорі, так і в апокаліптичних та містичних коміксах.

У своїй роботі Кузнєцов завжди детально опрацьовує сюжет; він будує історію за чіткими правилами, застосовуючи класичні прийоми письма, саме тому в нього кожен персонаж – на своєму місці, а дрібні, здавалося б, деталі, грають свої ролі протягом усієї оповіді.

Насправді, «Вогневир» – це набагато більше, ніж ця книга. Так, очевидно, що буде продовження, що сюжет тільки-но почав розвиватися, але справа в тому, що ще до появи цієї книги всесвіт «Вогневиру» був більший та глибший. Він розроблявся з одного боку як велика настільна гра, з іншого – як колекційна гра з мобільним додатком, з третього – як гра для РС і навіть як сценарій для серіалу. Ідеї пророблялися різні, і кожна залишала свій відбиток і змушувала припрацьовувати всесвіт з різних боків. Наразі важко передбачити, що з названого і в якому вигляді перетвориться на кінцевий продукт, але так чи інакше всі ці напрямки робили свій внесок у всесвіт, відкривали нові його грані та аспекти. В результаті це створило дуже пропрацьований і родючий ґрунт, з яким комфортно працювати далі. Тож, сподіваюся, попереду буде багато цікавого

Структурно «Вогневир» складається із двох самостійних частин, пов’язаних, здебільшого, флешбеками. Так, крізь усю книгу проходить кривавою лінією війна, котра десять років тому наробила біди й принесла багато смертей. І ось понівечена країна, котру роздирають міжусобиці, знову готується до Навали – страшної сили, котру живить древня чорна магія та ще чорніші душі загарбників. Скажу відверто – друга частина – «Облога», мені сподобалася більше. У першій, котра називається «Викрадення», події обертаються навколо Горислави – дівчини князівського роду, яка традиційно для фентезі комусь потрібна, бо «the chosen one», а ще вона дуже розумна, гарна і спритна, саме тому навколо неї постійно крутяться мужні бородаті чоловіки. 

Найсимпатичніший для мене особисто персонаж – це древня богиня Аждага, котра колись володіла могутньою силою, але потрапила практично у рабство. Хай навіть вона – втілення зла і підступності, а її вчинки заслуговують осуду, я підозрюю, що в наступних частинах «Вогневиру» ця Зміїна Царівна ще зіграє важливу роль на потрібному боці.

Я навмисне не акцентую увагу на тому, що автор використав здебільшого слов’янську міфологію та антураж, адже більшість рецензентів на цьому наголошують, проте хочу зазначити, що історичні паралелі та пантеон богів, божків та демонів все одно не такий цікавий, як демонстрація боротьби внутрішньої. Я – читач, доволі зіпсутий Кінґом, і тому мене побутові, приземлені перипетії хвилюють значно більше аніж масштабні епічні битви, пересування військ і таємні місії, від виконання яких залежить доля світу. Проте мені дуже сподобалося те, що Володимир не напхав у книгу міфологічних істот, показуючи увесь свій вантаж ерудита, не кричав «дивіться, оце ще не використовували, я – перший!». Бестіярій у «Вогневирі» доволі скромний, і це виглядає досить органічно: є люди, є чудовиська, є потойбічні істоти, і за правилами світу вони складають цілком природну систему живих/неживих організмів. При цьому згадувана вище Аждага, наскільки мені відомо – персонаж башкирської (рідше - західнослов’янської) міфології, тобто Володимир не обмежував себе рамками і не поставив за мету робити «перше справжнє» (тм). Він використав істот із міфів різних народів, і творить власний світ, що є визначальним, адже фентезі, перш за все – це всесвіт, створений уявою автора. 

Особливо це круто проявляється у другій частині, котра називається «Облога».

На мою особисту думку ця частина набагато цікавіша, і вона, до речі, більш кінематографічна. Персонажі тут доволі архетипні – найманці, маги, немертві (котрі дико нагадали армію привидів з «Володаря перснів»). Могутні сили магії з одного боку тут представляють стригої, котрі зовсім не звичні нам за серіалом «Штамм» дельторівські вампіри з румунськими паспортами, а древні істоти, протоістоти, я б навіть сказав. Вони настільки сповнені світової мудрості та сили, що ця могутня властивість зрештою оголює їх недоліки та слабкі сторони. Так, стригої марнославні, і навіть будучи надзвичайно рідкісним видом у своєму всесвіті, готові зраджувати і йти головами собі подібних. 

Дуже харизматичними виявилися три маги – помічники Залізного Вершника. Ці персонажі нагадали мені Три Стихії, що допомагали злючому Ло Пену у карпентерівському «Великий переполох у Малому Китаї», і їх участь - також доволі кінематографічний момент.

Їх стать я не можу однозначно назвати, це істоти поза гендерами, але вони могутні та безкомпромісні, гнучкі та підступні, моторошні та чарівливі, а очолювана ними Навала сіє смерть та руйнацію. Це бойові генерали таємничого Вершника, котрого у книзі згадують лише побіжно та побожно, і в «Облозі» вони сходяться у герці з оборонцями примарного міста, котрі заручилося допомогою стригоїв. 

Автор запускає багато паралельних подій та флешбеків, котрі переплітаються, мов нитка в руках вправної ткалі. Але він закриває усі відкриті ляди – некроманти, воїни, найманці та маги сходяться у страшній битві, а декому доведеться воювати одночасно у різних часових проміжках, і це вчергове демонструє вправність Кузнєцова як оповідача – він показує події очима й розумом персонажів, кожен герой, точніше – антигерой, дозволяє нам проникнути під його шкіру і покерувати аватаром. У книзі є благородні персонажі, але скупі мазки, зроблені рукою автора, показують, що навіть у них шафи забиті скелетами, а чистій та невинній Гориславі, на мою думку, теж доведеться робити нелегкий вибір, адже закон жанру не залишить їй варіантів – у світі, де перемогло зло, можна вболівати лише за менше зло.

Це - темне фентезі, і це – «Вогневир» Володимира Кузнєцова.

Ілюстрації та колажі взято на офіційній сторінці книги «Вогневир»