«The VVitch: A New-England Folktale»

Буває іноді, що фільм заходить на «ура!». Так-от, це саме той випадок – «The VVitch: A New-England Folktale» я проглянув на одному подиху, і фільм «зайшов»! Подивився його випадково, фільм не новий, 2015 року. Та одразу скажу – це з тих стрічок на кшталт «Амелі». Вони або викликають захват, або не подобаються. Просто не подобаються, не сприймаються, не розуміються… і баста. Бо що може викликати захват у зачовганій, мов стара калоша, темі про відьом? Що нас може налякати чи зворушити після «Відьми з Блер»? Чи доброго десятка різноманітних фільмів останнього двадцятиліття, як-то: «Чорна смерть» із Шоном Біном, «Час відьом» з Ніколасом Кейджем, «Останній мисливець на відьом» з Віном Дізелем, «Сьомий син» та «Гензель і Ґретель: мисливці на відьом»… Перелік доволі довгий.

Аж раптом, виявляється, може! Без фантастичних бюджетів (3,5 млн доларів, погодьтесь – не надто багато!), карколомних трюків і видовищних спецефектів; без яскравої, але фальшивої обгортки «суперпопулярних зірок світового рівня» в акторському складі та творчій команді. Отак – взяти з найдальшої, найвищої полиці антикварної бібліотеки стару замшілу книгу, здмухнути з неї віковий пил і – гоп! – виходить, якщо не шедевр, то на межі з геніальністю!

Хоч, власне, «VVitch» належить до категорії «жахів», назвав би його соціально-психологічним історичним містичним трилером. Знаю, забагато слів, можна просто: горор. Але саме вдале поєднання цих моментів і робить фільм настільки глибоким і вражаючим. І звукоряд – настільки вдалий, що природно зливається із відеорядом і його майже не помітно, але свої акценти ставить чітко й точно. Там, де це потрібно.

І загальна атмосфера… Протягом усієї стрічки тримається усвідомлення, наскільки дрібною, незначною, мізерною є людина у цьому велетенському незбагненному темному світі…

Тому – майже без спойлерів.

Надзвичайно побожна родина фермера Вільяма: він, дружина Катерина, старша донька Томасін, син Калеб і двійнята Джонас та Мерсі стають вигнанцями із пуританського поселення в Новій Англії. Лише недавно вони покинули рідну Англію, перетнули океан, якось облаштувалися на іншому – чужому – континенті. Щоб жити і працювати згідно з Писанням. По закону Божому. Нести Його слово у цю частину світу. Вигнання присуджене начебто за гордощі й зарозумілість голови сімейства. У пошуках кращої долі вигнанці оселяються далеко від найближчої людської оселі, на краю лісових нетрів. Побут потроху налагоджується. Зводять дім. Засівають поле. Садять город. Є й господарка: кінь, кози, кури. Сім’я поповнюється маленьким Самуелем, і життя стає стерпним. Та враз новонароджене немовля серед білого дня зникає на околиці лісу…

Ті, у кого є діти або маленькі молодші брати-сестри, уявляють, який страх, яка паніка охоплює, коли дитина, бодай на коротку мить губиться серед натовпу велелюдного міста. Чи в супермаркеті. Чи парку. Які думки снуються в головах батьків та близьких родичів, коли таке трапляється. А тут до найближчих людей – пів дня дороги на коні – кілометрів так 12-15 мінімум. Родина Вільяма сама-одна, у глушині. Оточена ворожою природою, первозданним диким Хаосом. Допомоги очікувати нізвідки. Все, що вони мають, привезли з собою. Все, що будуть мати – повинні самі створити. Чи виростити. Чи вполювати. Відірвати для себе частку отої дикої ворожої природи, забрати в неї щось, щоб прохарчуватись. І не померти з голоду. Бо навколо немає цивілізації та її благ. Навіть маючи гроші, нічого не купиш. Ніщо не встигнеш обміняти на необхідну вже й тепер їжу. Або житимеш, або помреш. Не лише сам ти.

Непевність у завтрашньому дні. Відчай через загрозу неминучої втрати близьких. Сумніви щодо правильності власних рішень. Сказаних слів. Чи слів недоказаних. Усі знають, що сім’я – це чарунка суспільства. Людина, як така, істота теж соціальна. Тому повинна жити у громаді собі подібних, взаємодіяти із соціумом, виконувати писані-неписані його правила й закони. Співпрацювати, спілкуватись. Але що ж буде, якщо одну таку чарунку від’єднати від інших? Замкнути коло взаємодії членів родини лише в її вузьких межах – чи довго витримають? Особливо, коли життя – не мед; коли трапиться якась біда. Скільки часу потрібно, щоб вони приїлися одне одному, щоб тінь взаємних підозр засліпила їм очі? Щоб пересварилися через тотальну недовіру, недомовки, обопільні звинувачення, страх за свої життя? І за вічне життя власної безсмертної душі?

Декому здасться, що герої фільму – занадто екзальтовані релігійні фанатики. Так, вони такі. Але це радше тогочасна норма, ніж збочене від неї відхилення. Надворі тридцяті роки 17-го століття. Родина наших героїв – глибоко віруючі пуритани. Протестанти з особливо суворим і буквальним дотриманням норм Святого Письма. І водночас зі своїми забобонами – теж абсолютно нормальними у той період для всіх без винятку християн. Збрехав, хай навіть заради доброї мети – вчинив смертний гріх. Пекло чекає. Відьми? Авжеж, є таке! Всі знають, що є. Багато хто бачив судові процеси над упійманими люциферовими посіпаками. І чув про їхні нечестиві діяння не один раз: як укладались угоди з чортом, як літали на шабаш, як наводили причину, насилали вроки, псували молоко, худобу, птицю. Лякали малих дітей: от як будете неслухняні, вас забере відьма і… А якщо та відьма вже біля нас? Чи серед нас?

Власне цей, повторюсь, соціально-психологічний містичний фон трилеру швидко й невимушено затягує. Засмоктує липка трясовина бажання відгадати наступні події. Мотиви вчинків та їх наслідки. Змушує співпереживати героям, думати: а що я робив би на їхньому місці? А чого не робив би за жодних умов? Чи це щось змінило б? Бо ж там, у лісі, справді щось є. Щось нелюдське. Темне. Диявольське.

А людина на тлі неприборканої природи та викликів потойбіччя бореться за виживання. Що в часи пізнього палеоліту, десь у закіптявілій печері з товстим шаром кісток на долівці. Що в Новій Англії 17-го століття на краю зловісного пралісу, звідки до твоєї справжньої Батьківщини – тисячі миль океанської пустелі Атлантики. Що, впевнений, у майбутній колонії людей десь на Марсі – мільйони миль холодної темної порожнечі до рідної синьо-зеленої планети… Так, жанрово «VVitch» – таки справді жахіття. Жахіття вселенського розміру, не менше. Жахіття – немов сам Говард Філіпс Лавкрафт, окрім того, що створив оповідання-повісті, ще й зняв цей фільм, написавши до нього сценарій.

Окремо мушу відзначити історичну складову – чудово! Все на своєму місці – декорації, костюми. Зізнаюсь, трохи погуглив, бо одяг персонажів здався мені доволі правдоподібним. А таке в наш час буває вкрай не часто. Переважна більшість сучасних блокбастерів та серіалів грішать такою мішаниною, таким несмаком, такою історичною нісенітницею… що ж, пекло чекає! А от у «VVitch» художниця костюмів докладно вивчила 35(!) книг про тодішній одяг та моду. Деякі з цих книжок – сучасники власне подій у стрічці. Що більше – все вбрання до фільму створене без використання бавовняної тканини, яку тоді не використовували в Новій Англії. Та й Старій теж. Лише шерсть, льон та коноплі. Так, як і було насправді! Чого не було насправді, але помилка не суттєва, то це постійного паління свічок у темну пору доби. Свічки коштували чимало грошей, тому освітлювали домівки переважно примітивними дерев’яними скіпками...

А взагалі вночі треба спати, а не шастати по закутах зі свічкою. На завтра вставати разом із сонцем – і до роботи. Хліб насущний сам на столі не з’явиться, манна небесна не впаде. Завтра – тяжко працювати, як і повелів нам Господь! Стійко терпіти випробування долі й на Бога одного уповати! Бо он, на дощ заповідається, хмари збираються, чорніють. Скоро поллє і врожай може зігнити…

А хмари не лише дощові. Але й надприродні. І не лише хмари. Згущується пітьма над сім’єю, що жила майже чотириста років тому в Новій Англії. Далеко від інших осель, на краю лісу.

Вільям, Катерина, Томасін, Калеб, Джонас та Мерсі…

Більш нічого не скажу. Бо не знаю, дивилися ви вже «The VVitch: A New-England Folktale» чи ні. Бо як ні – не псуватиму вам задоволення від перегляду!