«Сторонній» - стрічка про самотнє людство

Оригінальна назва: Stranger

Жанр: детектив, фантастика, жахи

У ролях: Анастасія Євтушенко, Дар'я Трегубова, Сергій Калантай, Анна Сухомлин, Марія Чуприненко та інші.

Автор сценарію та режисер-постановник: Дмитро Томашпольський.

Продюсер: Олена Дем’яненко.

Країна: Україна

Мова: українська

Рік: 2019

Режисер Дмитро Томашпольський

«Мені подобається, коли лячно»

«Тут, інспектор Глуховська»

Інспектор Глуховська

«Сторонній» Дмитра Томашпольського знатно поблукав світом, пофестивалив, зібрав понад десяток нагород у різних номінаціях, і от аж у серпні 2021 року українські глядачі мають змогу оцінити стрічку земляка, про яку захопливо відгукувалися зарубіжні експерти. Набір премій та призів уражає, але чи дійсно це — заслужені здобутки, і чи вартий фільм таких реверансів?

«Сторонній» із самого початку позиціонувався як горор: слабенька, але хоч яка піар-кампанія заклала у нашу свідомість очікування омажу на «Форму води» із вкрапленням лавкрафтіанщини. Так, гуманоїдне жабоподібне створіння, продемонстроване у трейлері, явно зробило фільму «медвежу» послугу, оскільки оскароносна стрічка Ґільєрмо дель Торо ще збирала залишки слави, і цей момент хоч-не-хоч сприймався як спроба українського режисера зіграти на її популярності.

Одразу зазначу два моменти: по-перше — стрічка не чистий горор. І — ні, з дельторівського фільму маємо хіба схожого візуально персонажа (який цілком підходить під лавкрафтівських дітей Дагона).

Кадр із фільму

Судити про жанрову належність «Стороннього» складно, але досвідчений глядач протягом перегляду постійно ловить натяки та алюзії на різні культові речі. І, що найголовніше – це не дратує, а викликає приємне відчуття впізнання. Стилістично й сюжетно я би назвав фільм артгаузом, але режисер уміло вплітає в оповідь елементи маскульту, які тиснуть на потрібні кнопки, хоча деколи перегинають в бік шаблонності.

«Сторонній» - це суміш фантастики, трилеру, детективу, жахів. Горор назвав останнім, оскільки його елементи можна перерахувати на пальцях. Так, починається кіно з епіграфу, який є цитатою з оповідання Говарда Лавкрафта «Сторонній» (чи не ним надихнута назва?). Я не приведу цитату дослівно, але дозволю собі відкрити перший том повного зібрання прозових творів Лавкрафта (Видавництво Жупанського) та знайти останній абзац оповідання (переклад О.Українця та К.Дудки):

…Я завжди пам’ятаю, що я сторонній; я чужинець у цьому сторіччі, серед тих, хто досі є людьми...

1 том зібрання прози Г.Ф.Лавкрафта (Видавництво Жупанського)

Відчуттям сторонності, відчуженості, просякнутий увесь фільм. Ми начебто перебуваємо в Україні, але важко знайти прив’язку до конкретного часового періоду – локації немов перебувають у часових петлях, де минуле й майбутнє перехрещуються. Так, присутні мобільні телефони і комп’ютери, але постійно здавалося, що це анахронізми, а насправді ми переглядаємо історію часів плюс-мінус Чорнобильської трагедії.

Про що ж фільм?

Жіноча команда з синхронного плавання, виконуючи останній елемент виступу, дружно зникає під водою. І більше не випливає. Чудова операторська зйомка під водою, граційні рухи спортсменок, гра світла — все це налаштовувало на умиротворення і довгу зав’язку. Аж раптом — останній скрик. І все. Шестеро людей просто зникають серед білого дня на очах десятків глядачів. Це був перший елемент горору в фільмі — і, мабуть, найлячніший.

Розслідувати справу доручають інспектору Глуховській – такій собі Брієнні Тарт на службі закону. Висока, холодна жінка, явно без особистого життя, але цілеспрямована і смілива. Взяти хоча би два наступні елементи горору у фільмі — незграбний скрімер у дзеркалі й лялька, котра скреготливо обертає голову — жінка навіть бровою не повела, лише зазначила: «Розберемося». Лялька летить до сумки, інспектор біжить приймати хвойно-перлинні ванни.

Кадри із фільму

Варто зазначити, що основна лінія оповіді відбувається за п’ять років після трагедії, і не дивно, що Глуховська стала одержимою ідеєю розібратися — адже за всю кар'єру це єдина нерозкрита нею справа. Вона з’ясовує, що в оздоровчому закладі за схожих обставин зникає пацієнтка, тому під прикриттям прямує до водолікарні, котра чи то частково, чи то повністю перебуває на території станції аерації. І ось ця сама станція — один із найпрекрасніших елементів фільму. Зйомки крупним планом заворожують, викликають одночасно захват і огиду — адже бурління мутної спіненої води витинає неймовірні візерунки та гіпнотичні фігури. І це грає на контрасті з чистою, кришталевою водою басейнів та ванн водолікарні. Взагалі, тема води постійно фігурує у стрічці, і це видається логічним, адже вода завжди позиціонувалася як провідник між світами (згадуємо Джона Константіна), і тому подальші події тісно зав’язані на цій взаємодії.

Згадаємо іще один культовий горор, котрий спадає на думку – «Сяйво» Стенлі Кубріка. Апартаменти водолікарні викликають думки про «Оверлук», а  масштабне видиво станції аерації — про моторошний лабіринт на території готелю.

«Пацієнтам заборонено покидати територію водолікарні» — Глуховська, звісно ж, одразу порушує це правило, і стає свідком певного зловісного ритуалу — коли стрілка годинника зупиняється на 12-й годині, гурт працівників станції аерації, усі в жовтих захисних костюмах, прямує до водолікарні і виносить тіло у закритому мішку. Тіло, яке борсається.

У фільмі присутні загадки для любителів мозкових штурмів — це і таємниця чисел, і відсилки до езотеричних та окультних практик. Що буде, якщо чхнути в певний час та певний день тижня? Дві таємничі бібліотекарки, котрі нечутно переслідують героїню між бібліотечними стелажами, готові допомогти з відповіддю. А ще вони просять покласти на місце «Некрономікон», який Глуховська зацікавлено почала гортати.

Кадри із фільму

Станція аерації та водолікарня – як Чорний та Білий Віґвами, і Девід Лінч постає не лише в цих елементах. Фільм лінчівський більш, ніж наполовину: діалоги відсилають нас до «Твін Піксу», а взаємовідносини головних героїнь – до «Малголланд Драйву».

Практично усі персонажі фільму надміру беземоційні. Спочатку кам’яні обличчя викликають легке непорозуміння і скепсис, але ця фішка поступово втягує глядача, який розуміє, що фільм — не банальний детектив чи трилер — це заплутана, часом до абсурду, наповнена сенсами та відсилками драма. І вона приховує безліч таємниць — приземлених, як то особиста трагедія Глуховської та її батька, або скиглія Зезулі («Зезуля»/«Зозуля», запам’ятайте), котрого чудово зіграв Сергій Калантай, так і більш глобальних — наприклад, одвічне намагання з’ясувати, чи ми одні у цьому всесвіті, а чи приречені скніти на самоті, серед безлічі таких, як самі.

«Космос порожній» - страшне твердження, яке кілька разів червоною ниткою проходить крізь сюжет. І, на мою скромну думку, це мало би стати основним посилом фільму. Але фінал дає зрозуміти, що режисер не дозволяє глядачу самостійно вирішувати, про що ж стрічка.

Кадри із фільму

Після перегляду я зрозумів, чому фільм отримав схвальні відгуки критиків, а також те, чому він не стане популярним в Україні. Це і добре, і погано водночас.

Можу хіба закликати піти до кінотеатру і підтримати український продукт гривнею, тим більше, що час показу доволі обмежений. Дивитися варто мінімум заради візуальної насолоди.