«Кривавими шляхами чорноногих індіанців»: Стівен Ґрем Джонс

За останнє десятиліття список книг у жанрі жахів та містики достатньо зріс. Щорічно з’являються нові автори, які експериментують з формами і темами, пропонуючи читачам свіжий погляд на жанр. Такі твори дедалі частіше отримують популярність не лише у вузьких колах поціновувачів, але й серед широкої аудиторії.

До представників нової хвилі горору відноситься американський письменник Стівен Ґрем Джонс, який поєднує традиційні елементи жанру з глибокими соціальними темами та мотивами корінних народів Америки. Джонс працює у жанрах експериментальної та наукової фантастики, жахів і кримінальних історій. Він є офіційним членом племені пікані (чорноногих), що сьогодні проживають в індіанській резервації чорноногих у штаті Монтана.

І не дивно, що «індіанська тематика» червоною ниткою просякнуті у творчості Стівена Ґрема Джонса.

Стівен Ґрем Джонс народився 22 січня 1972 року в Мідленді, штат Техас, у родині Денніса Джонса та Ребекки Ґрем. Захоплення читанням у Джонса з’явилося ще в 11-річному віці. Проте в дитинстві його мрією було стати фермером, а не вчителем чи письменником. Після завершення першого семестру в коледжі Стівен вирішив продовжити здобуття освіти, хоча все ще планував повернутися до фізичної праці після закінчення навчання. Саме під час навчання Джонс почав формувати свій авторський стиль і задумався про те, як його ім’я впливатиме на сприйняття його творів.

Стівен Ґрем Джонс пояснив свій вибір використовувати повне ім’я тим, що на початку 2000-х вже був інший письменник із псевдонімом «Стівен Джонс». Щоб уникнути плутанини, він вирішив додати середнє ім’я «Ґрем», яке зробило його ім’я унікальним і впізнаваним. Цей крок також допоміг йому виділитися серед інших авторів у жанрі жахів та містики.

«Я б навіть не використовував його, за винятком того, що коли я з’явився на сцені на початку 2000-х, вже був «Стівен Джонс»»

У 1994 році Джонс отримав ступінь бакалавра мистецтв з англійської мови та філософії в Техаському технічному університеті в Лаббоку. Через два роки – ступінь магістра мистецтв з англійської мови в Університеті Північного Техасу в Дентоні. Він закінчив докторську дисертацію. у 1998 році з Університету штату Флорида в Таллагассі, Флорида.

У цей час Джонс працював ще й на складі в Техасі, але через травму спини був змушений перейти на офісну роботу. Після цього життєва стежка заводить його до бібліотеки Техаського технічного університету. Згодом Джонс почав викладати в самому Техаському технічному університеті та Університеті Західного Техасу.

«… в аспірантурі всі інші отримували досвід викладання, налагоджували зв’язки, намагалися публікувати статті тощо, а я ніколи не робив нічого подібного, бо завжди знав, що повернуся до ручної праці, як тільки отримаю диплом»

Зараз він є професором англійської мови Університету Колорадо в Боулдері, де й проживає з сім’єю. Його експериментальний літературний підхід до жахів приніс йому завидну позицію як викладача, так і того, що його книжки вивчають на літературних курсах до 50 років.

Ще під час навчання в Університеті штату Флорида керівник дисертації Джонса познайомив його з редакторкою видавництва «Houghton-Mifflin» Джейн Сільвер на конференції «Writers’ Harvest». Джонс запропонував їй ідею роману, який ще не був написаний, але, на диво, Сільвер вона зацікавила.

Після цього Джонс написав «Швидку червону дорогу» («The Fast Red Road»), як свою дисертацію, і цей роман став дебютом, опублікованим у 2000 році. У 2002 році Джонс отримав стипендію Національного фонду мистецтв у галузі художньої літератури. У 2003 році вийшла його наступна книга «Всі прекрасні грішники» («All the Beautiful Sinners»).

У 2006 році його збірка оповідань «Кровоточи в мені» («Bleed Into Me», 2005) була відзначена премією Джессі Джонса за художню літературу від Техаського інституту літератури.

Джонс визнавав свій «творчий борг» перед індіанськими письменниками епохи Відродження, особливо Джеральдом Візенором. Дослідниця Кеті Ковелл Ваґнер характеризує його роботи як такі, що поєднують елементи «похмурої грайливості, винахідливості оповіді та змішування жанрів». Джонс також відзначав вплив романів Луїса Л’Амура на його становлення як письменника, зазначаючи, що

«незалежно від того, добре це чи погано, ці пульпові вестерни тепер стали частиною моєї творчої ДНК»

Критик Джозеф Годе описав творчість Джонса як «постіронічну» або таку, що відповідає «Новій щирості» Девіда Фостера Уоллеса. Цей підхід прагне більш відкрито сприймати мораль, щирість і «етос віри». Як приклад цього підходу Годе наводить восьмий роман Джонса «Ледфетер» («Ledfeather», 2008), який, за словами самого Джонса, є його найкращою книгою.

Анотація:
«В індіанській резервації Блекфітс життя індіанського хлопчика Добі Саксона розкривається очима тих, хто був свідком його передсмертних переживань, спроб самогубства, короткого проблиску перемоги та безглуздої загибелі одного з його найкращих друзів.
Але через Добі з'являється зв’язок з минулим, з індіанським агентом, який служив уряду Сполучених Штатів понад століття тому. Одне одкровення веде за собою інше, поки не стає зрозуміло, що рішення цього єдиного індіанського агента вплинули на життя цілих поколінь індіанців племені чорноногих. І життя Добі Саксона, хлопчика, який стоїть посеред дороги вночі, стиснувши руки в кулаки, а резервація обертається навколо нього, як і вся історія Блекфіта, що мчить до нього»

Найпопулярнішою книгою Джонса на сьогодні вважається роман жахів – «Тільки хороші індіанці», опублікований 14 липня 2020 року у видавництві Saga Press і Titan Books. Ця історія натхненна власним щорічним полюванням Джонса на лося в Монтані. Так, в одному інтерв’ю Джонс згадує, що він «… полював на лосів у резерваціях з 12 чи 13 років». Роман отримав від читачів статус – «Однією з найкращих книг жахів 2020 року».

Анотація:
Зловісний жах у стилі Пола Тремблея зустрічається з глибокою соціальною напругою роману «Там, там» Томмі Орінджа в похмурій історії про помсту, культурну ідентичність і ціну відриву від традицій у новому романі Стівена Ґрема Джонса, якого називають «Джорданом Пілом літературного горору».
Вміло поєднуючи класичний горор із драматичним наративом і гострим соціальним коментарем, «Тільки хороші індіанці» розповідає про чотирьох американських індіанців, яких переслідує моторошна подія з їхньої юності. Під пильним оком сутності, сповненої жадоби помсти, ці давні друзі змушені боротися за своє життя, тоді як культура й традиції, від яких вони відійшли, наздоганяють їх у жорстокий та неминучий спосіб

У романі «Тільки хороші індіанці» розповідається історія чотирьох корінних жителів, які скоїли фатальну помилку десять років тому. Напередодні завершення сезону полювання та американського Дня подяки, Рікі, Льюїс, Кесс і Гейб вирішили йти далі, ніж дозволяє закон, сподіваючись на більший улов. Вони проникли на територію старійшин і вбили дев’ять лосів, які безтурботно паслися на схилі.

Те, що вони зробили, порушувало не лише закони резервації, а й моральні норми, і закінчилося тим, що наглядач Денні Піз заборонив їм полювати. Хлопцям було заборонено не лише забрати м’ясо й роги, а й залишати будь-які сліди в тому місці. Це грубе порушення культурних традицій і законів стало не просто моральною поразкою, а й вирішальним моментом, який привів до низки жахливих наслідків у їхньому житті.

Історії цих персонажів, кожен з яких розуміє події лише частково, знаходять своє завершення в кінці, якого вони не могли передбачити. Протягом усього роману вони не раз задумуються: чи так жили їхні предки, чи відповідає їхнє життя тим традиціям, до яких вони нібито належать?

Їхні невдачі в прагненні стати «хорошими індіанцями» демонструють важкі наслідки «історії падіння», що тягнеться через покоління, і виявляється в їхніх власних болючих рішеннях. Але, незважаючи на це, ми хочемо, щоб їхні історії стали чимось більшим, ніж просто попередженням про те, чого слід уникати.

Льюїс, Рікі, Кессіді та Гейб — уособлюють ту самовпевненість молодості, яка настільки переконана у власній здатності вирватися, що впевнена: що б не сталося, вони знайдуть спосіб уникнути наслідків століть історії, яка тисне на них.

Протягом більшої частини роману відчувається відчуття безнадії. Спільні зусилля головних героїв виправити свої помилки іноді здаються багатообіцяльними, але в кінцевому підсумку доля неминуче їх наздоганяє.

Та в кінці роману все ж з’являється промінь надії. Роман набуває нового виміру завдяки зміні перспективи: історія починає подаватися як оповідь старійшини, що розповідає її групі дітей. Цей багатошаровий прийом дозволяє змісту оповіді обернутися і поглянути на себе з іншого боку: кожна невдача й обраний шлях у житті героїв знаходять своє місце в ширшій картині, де трагедія їхніх життів стає частиною великої історії племені.

Однією з найбільш амбітних і захоплюючих серій Стівена Ґрема Джонса вважається «Трилогія Індіанського озера». Вона поєднує елементи містичного жаху, фольклору та соціальної драми. У цій трилогії Джонс досліджує глибокі теми культури, спадщини та відносин між поколіннями корінних народів Америки.

За сюжетом у центрі оповіді — серія загадкових подій, що розгортаються навколо озера, яке стало місцем не тільки для смерті, але й для помсти та духовної боротьби. Трилогія майстерно поєднує традиційні наративи жахів з глибокими культурними рефлексіями, що дозволяє читачеві не тільки поринути в світ фантастики, але й замислитись над важливими соціальними питаннями.

У першій книзі «Моє серце – бензопила» розповідається, як суперфанатка фільму жахів Дженніфер «Джейд» Деніелс бореться за те, щоб зупинити реальних слешерів, які сіють хаос у її домі в Пруфроку, штат Айдахо, невеликому гірському містечку, яке притулилося до холодних, зловісних вод озера Індіанців.

«На мене раптом виникла відповідальність не тільки поводитися з Джейд Деніелс з певною часткою обережності, але й пустити її через м’ясорубку», — розповідав Джонс в інтерв’ю. — «Мені довелося бути злим з нею, але зробити це так, щоб глядачі не відчували себе зрадженими».

Стівен Ґрем Джонс зізнається, що «Трилогія Індіанського озера» не була його початковим планом. Першою книгою мав бути окремий роман «Моє серце — бензопила». Однак зустріч із його редактором Джо Монті з видавництва «Saga Press» змінила хід подій. Після того, як Монті прочитав першу чернетку, він запитав: «А що, якби всі не померли в кінці?»

Джонс спочатку не міг повірити своїм вухам — не всі повинні померти в слешері? Він відповів Монті: «Це Гамлет. Всі мертві на підлозі». Однак, відкривши файл на комп’ютері, Джонс написав інший кінець, щоб довести абсурдність цієї ідеї. Проте результат здивував його самого: кінець дійсно спрацював, і так народилася трилогія.

Проте це не означало, що Джонс точно знав, як розгортатимуться наступні частини. Кінцівка «Не бійтеся женця» приголомшила його так само, як і його читачів. Хоча він мав певне уявлення про напрямок, у якому розвиватиметься «Ангел Індіанського озера», його план був туманним, як подорож до Чикаго без точної карти. Джонс просто вирушив у подорож, сподіваючись, що на горизонті з’явиться потрібне місце.

Останні на сьогодні твори Стівена Ґрема Джонса за словами читачів не менш вражають своєю глибиною та темною атмосферою. Серед них — «Я був підлітком-слешером», що відкриває нові виміри жахів та містики, а також «Землепрохідці» та «Мисливець на бізонів», що продовжують захоплюючу серію.

Критики відносять романи Джонса до жанру «індіанської готики» або «рез-готики» – нішевого літературного напрямку, який поєднує елементи фентезі, наукової фантастики та жахів, щоб висвітлювати проблеми расової нерівності. Цей підхід особливо помітний у його романі «Тільки хороші індіанці».

Стівен Ґрем Джонс не обмежується лише традиційним жахом, а також активно експериментує з науковою фантастикою та кримінальними історіями. У його творчості можна знайти складні наративи, що поєднують елементи фантастики, психологічного трилера та кримінального жанру.

Він майстерно грає з концепціями майбутнього, технологій і моралі, створюючи світ, де реальність і вигадка часто переплітаються. У кримінальних історіях Джонса зливається глибоке дослідження людської природи з напругою та непередбачуваними сюжетними поворотами.

На сьогодні творчий доробок Джонса складає близько 35 книг: включаючи романи, збірки, оповідання (350) та комікси. Жартома Джонс зазначає, що це – «31,5 футів творів». Ці роботи зберігаються в колекції з літератури, спільноти та природного світу сім’ї Соуелл, яка є частиною Південно-західної колекції/бібліотеки спеціальних колекцій Техаського технічного університету.

Нагороди С. Ґ. Джонса:

• премія NEA;
• нагорода Техаського інституту літератури за художню літературу;
• премія Лос-Анджелес Таймс імені Рея Бредбері;
• премія Марка Твена «Американський голос у літературі»;
• Британська премія фентезі імені Августа Дерлета за найкращий роман жахів;
• премія Незалежних видавців за мультикультурну художню літературу;
• премія «За видатні досягнення» Асоціації західної літератури;
• премія RUSA;
• премія «Алекс» Американської бібліотечної асоціації;
• премія Фестивалю письменників слова американських індіанців 2023 року;
• премія «Локус»;
• чотири премії Брема Стокера;
• три премії Ширлі Джексон;
• шість премій «Це жахливо».

Чудові новини для українського читача!
Видавництво «Жорж» у своєму телеграм-каналі анонсувало видавничі плани, серед яких — кілька романів Стівена Ґрема Джонса. Надіємося, що незабаром на українських полицях з’являться «Тільки хороші індіанці», «Я був підлітком-слешером» та «Трилогія Індіанського озера». Читачі зможуть поринути в атмосферу містичного та жахливого світу, який майстерно створює Джонс.
Залишилося, лишень дочекатися. Правда, «тільки хороші читачі»?!

1. Авторський сайт С. Ґ. Джонса
2. Long D. The Angel of Indian Lake, book three of CU Boulder Professor Stephen Graham Jones’ Indian Lake Trilogy, comes out Tuesday. University of Colorado Boulder. 2024
3. Stephen Graham Jones. Goodreas
4. Stephen Graham Jones. Professor of Distinction Ineva Reilly Baldwin Endowed Chair. University of Colorado Boulder
5. MacDonald J. Rez Gothic: Stephen Graham Jones. Montana Press. 2021
6. Patterson A. Interview with Stephen Graham Jones. Negative Capability press. 2018
7. Gaudet J. I Remember You: Postironic Belief and Settler Colonialism in Stephen Graham Jones's Ledfeather. Studies in American Indian Literatures. 2016. №28