«Дім, який побудував Джек»: про що ріже тіла Ларс фон Трієр?

Якщо ви ще не бачили жодного фільму Ларса фон Трієра, то «Дім, який побудував Джек», - поганий вибір для першого знайомства. Це важке, демонічно-іронічне (іронія у стилі Трієра, не плутати зі звичайною іронією) та огидно-прекрасне кіно. Фабула проста – є Джек, інженер за спеціальністю і архітектор у душі. Джек любить прекрасне і шаленіє від мистецтва. Все життя він прагне побудувати ідеальний дім. Але є те, що відрізняє Джека від інших.

Він соціопат і серійний вбивця.

Застереження для тих, хто після двох абзаців таки вирішить піти на “Дім, який побудував Джек”.

Тим, хто таки готувався, не купляв попкорн і прочитав попередні відгуки все рівно скажу: деякі сцени нормальна людина (за винятком любителів горору, розчлєньонки і їх партнерів) важко осягає із розплющеними очима. Біля мене сиділа пара. Жінка майже все кіно дивилася крізь пальці, а чоловік майже все кіно робив вигляд, що йому хтось дзвонить і раз по раз ховався у телефон. Але, як би дивно це не звучало, «Дім, який побудував Джек» не про маніяка, і навіть не про вбивства. Це черговий епатажний стьоб данського режисера.

Всі 2,5 години фільму Ларс фон Трієр дико (у його розумінні) рже з сучасного мистецтва, жінок, суспільних цінностей, всього на світі й себе коханого. Фільм наповнений алюзіями і пасхалками на інші картини. Починається так, як завжди починалося знамените «Королівство» - голосами у темряві. Досить швидко ми розуміємо, що Джека кудись ведуть і дорогою він сповідається. Провідника в українському перекладі обізвали Верг, він написав поему, яку майже відразу хотів знищити… Здогадалися?:) Звісно, що так, провідником Джека є Вергілій і веде він туди, куди з часів Данте всіх регулярно водить.

А далі впродовж тих таки 2,5 годин Джек згадує «епізоди» свого маніячного життя. Всього їх назбиралося 6, хоча за словами Джека, він вбив понад 60 людей. Головними спойлерами є самі вбивства. Але перший епізод майже повністю увійшов до трейлера, тому поговоримо про нього. Джек зустрічає на дорозі самотню Уму Турман з червоним домкратом у руках. Домкрат поламаний, колесо спущене, а жінка дуже наполеглива. Вона просто залазить до Джека у фургон і змушує робити те, що їй потрібно: везти до майстерні, забирати назад і тд. Вона самовпевнена і неймовірно триндлива. По суті сама розказує Джеку, як її вбити. Каже, що “у його фургоні дуже зручно ховати трупи”, а з жертвами найкраще заводити невимушену розмову, щоб притупити їх увагу. Вона така неймовірно набридлива, що ми майже розуміємо Джека. А що йому ще залишалося? Тільки в'їхати домкратом по голові.

Наступні жертви не кращі. І тут фон Трієр заслужено отримав звинувачення у мізогінії. Ми зустрічаємо цілий паноптикум жертв – усоблення жіночих недоліків (з точки зору фон Трієра) Одну він ловить на жадібність, другу на бажанні знайти кавалера, третю на блондинистій дурості. 

Цілком можливо, що людину – фон Трієра ці риси неймовірно дратують, але це знову не про те. Ці сцени показують, якою умовною є безпека, і яким байдужим світ. Жертва може скільки завгодно кричати з вікна, але у сусідніх квартирах «навіть не увімкнуть світло». Нам можуть заговорити зуби так, що ми і не помітимо за модними окулярами і гарним одягом звіриного вищиру вбивці. Але у позірної байдужості є інший бік. «Ми так цінуємо приватність, толерантність, так поважаємо індивідуальні простори один одного, - так і каже фон Трієр, що готові не помічати навіть злочини”. Чи не є байдужість зворотнім боком маніакального прагнення до толерантності, яке сьогодні так захопило західно-європейську цивілізацію? 

І чи не стане наступним рухом маятнику – повернення до влади когось на кшталт Гітлера чи Сталіна? Ларс фон Трієр показує хроніки і фото найвідоміших диктаторів і вустами героя каже про те, що і у їх діях можна побачити МИСТЕЦТВО! Багато хто, аналізуючи “Дім, який побудував Джек” схопилися за цю сентенцію. Мовляв, Ларс фон Трієр хотів проілюструвати збочену ідею, що навіть вбивство, щось ганебне і жахливе, може бути мистецтвом. Мовляв, тим самим він хотів виправдати свою творчість.

Не думаю. Ларс фон Трієр набагато розумніший. Він стібеться над сучасним мистецтвом, коли купа лайна, виставлена у найкращій галереї отримує право називатися художньою інсталяцією. Зрештою, фізичний Дім, який таки побудує Джек, є саме про це. Ларс фон Трієр впродовж усього фільму підкреслює умовність межі. Чим відрізняється пристрасть до полювання на тварин від бажань серійного вбивці? Чи від жаги алкоголіка? Чим прагнення до нормальності, з бережним ставленням до чужого індивідуального простору, - від байдужості?

Фон Трієр майже не розказує, як Джек дійшов до жізні такої. Але ясно одне – він хотів бути схопленим, хотів бути помічним. Фон Трієр ніби каже: для того, щоб бути помічним, у нашому суспільстві доводиться дуже голосно кричати. І при цьому у фільмі немає місцю емпатії. Джек, як ми вже знаємо, отримає те, на що заслуговує. Хоча особисто в мене немає однозначного висновку, що то було у фіналі – покарання чи винагорода. Джек – маніяк, він знущається і вбиває людей. Але хіба люди бороняться? Тому для мене “Дім, який побудував Джек” про це. Про головне питання: чи здатне наше суспільство встати проти серійного маніяка, що буде забивати трупами не промисловий холодильник, а черговий Гулаг?

Новий фільм Ларса фон Трієра однозначно вимагає уваги. Якщо вже зважитеся піти, мусите досидіти до кінця. Там отримаєте фірмові слоумошени, іконічні кадри і нові пасхалки. А найважливіше, зможете самі відповісти на питання: про що ж вкотре кричав Ларс фон Трієр.