«Бартімеус: Амулет Самарканда»

Першого «Бартімеуса» я придбав ще на презентації у 2017 році, за порадою мого друга Володі, працівника видавництва «А-ба-ба-га-ла-ма-га». Я знав, що саме він був ініціатором того, аби книга з’явилася українською, і ще знав, що про автора в Україні особливо ніхто й не чув.

«Бартімеус: Амулет Самарканда» пролежав на поличці більше року. Чому я не брався до нього досі – наразі не можу сказати. Книги Поттеріани ковтав одразу, і вважаю цей цикл одним з найвидатніших зразків підліткової літератури. Але роман Страуда взяв навмання, коли кілька хвилин не міг визначитися, які жахи наразі почати (зациклився, от же ж).

Як мені було відомо, «Бартімеус» - то такий собі «ГП» в похмурих тонах. Так, всі погодяться, що й історія Гаррі Поттера теж не завжди буяє оптимізмом та радістю, траплялися моменти, які викликали страх, дискомфорт, переживання. Ролінґ не гребувала умертвляти персонажів, які полюбилися читачам, і це є правдиво з її боку. Життя – це така штука, Вася, воно таке.
Але в цілому «ГП» - це життєстверджувальна проза. Добро і зло - явні, випуклі, вони вступають в протиборство і перемагає, звісно, людське, хороше, душевне. Не без жертв і сірих конячок, звісно. Проте «Бартімеус» - інший. Так, в дечому ці книги схожі. Чаклуни, магія, лондонські провулки і хлопчик, який має силу. Але історія Натаніеля – це зовсім інший всесвіт. Похмурий, сповнений злих чар, убивств, тортур, рабства, жадоби до багатства, слави і влади. Ця історія більш реалістична за Поттеріану.

Зі старту мені одразу сподобалося те, що автор не намагався викликати в читача симпатію до головного героя. Я маю на увазі хлопчика-чарівника. Якщо коротко – він гімно мале, їй-богу. Плани, прагнення, поступки, мотиви і вчинки Натаніеля – це правда про те, що високих досягнень і статусу в суспільстві найлегше можна добитися, якщо йти темним шляхом. Ієрархія чарівного світу – це політика у всіх її проявах, і тут діють ті ж закони та правила. Бартімеус, який, по суті, має бути позбавлений гуманістичних якостей, більш людяний за свого хазяїна. Так, в нього величезний життєвий і магічний досвід, але масові жертви і страждання викликають в ньому більше емоцій, аніж в малого чаклуна.

Не подумайте, що я хочу споганити Натаніеля і виставити його негативним персонажем. Зовсім ні. В світі, який описує Страуд, поведінка хлопчика цілком природня, ми можемо спостерігати чинники, які вплинули на його становлення як особистості, і здебільшого він діє цілком раціонально. Він переніс немало страждань і поневірянь, кпини й презирство наставника, знущання з боку успішних чарівників, і самотність. Батькам хлопця практично не приділено уваги, але одним реченням автор викликає в душі щем. Від дитини просто відмовилися, ще й коли він вже був у свідомому віці.

Рішучість, принциповість, трудоголізм і талант Натаніеля рівнозначні його впертості, мстивості, марнославству. Але автор показує не лише те, як він пнеться до місця під сонцем. Ми бачимо, що Натаніель співчуває, переживає біль втрати, відчуває подяку до людей, які насправді дали йому частку любові.
Ми бачимо подвійність душі малого, який може вчинити благородний поступок, але разом з тим діє не з метою торжества справедливості, а як прагматик і кар’єрист.
Поряд з ним джин Бартімеус – це надзвичайно харизматичний персонаж. І я розумію, чому автор саме його ім’я помістив в назву роману. Цей герой викликає симпатію, а його часом не зовсім людяні думки та дії пояснюються досить просто: він же не людина, врешті-решт.

Кмітливий, хитрий, дотепний (це один з найбільших плюсів роману), Бартімеус викликає захоплення. Дуже сподобалися введені Страудом виноски, у яких джин пояснює природу деяких речей та вводить в історичний екскурс. Це сприяє максимальному зближенню з персонажем і гарантує цілковите занурення.
Книгу я прочитав за два укуси, на чотириста з лишнім сторінок в мене пішло близько семи годин. Надзвичайно легка і зручна проза, в чому не останню роль зіграв перекладач Володимир Панченко.

Варто також зазначити про цікаву структуру світу, в якому різноманітні чарівні істоти перебувають на службі в чарівників, і ця ієрархія дуже розгалужена. Від маленьких бісів до істот, які взагалі не підлягають класифікації. І взаємодія й взаємовідносини господарів та їх помічників часто розчулює. Не настільки, як, наприклад, зв'язок між героями «Темних матерій» Пулмана, як не крути, в Страуда чарівні істоти – це раби.

Я не можу порівнювати світи Страуда і Ролінґ. Це доволі різні книги, тим більше, «Бартімеус» не дотягує до масштабності задумки світу Поттера. Але в чому для мене Страуд кращий – він не жаліє читача і не церемониться. Роман про малого чарівника і його джина – це зразок темної літератури, хай навіть вона розрахована на середньопідлітковий вік. В ньому є все від готичного роману та жаскої міської легенди. Похмурі будинки, маєтки, підвали, захаращені комори, чари, пентаграми та зілля, вбивства та каліцтва, поневолення і експлуатація.

Вчора я почав другий том трилогії – «Бартімеус: Око Ґолема». Замість передмови – флешбек в минуле Бартімеуса. Дуже круто, варто зазначити.
Радує, що маю обидва видані томи, ця історія дуже мені полюбилася. І втішно, що влітку матимемо третій том – «Бартімеус: Брама Птолемея». Водночас жаль, що ця історія скоро закінчиться.
Але з автором я продовжу знайомство. Невдовзі у видавництві «А-ба-ба-га-ла-ма-га» виходить перша книга із серії «Агенція Локвуд». Хто читав, стверджує, що це навіть краще за «Бартімеуса». Що ж, побачимо. А поки – чекаю вечора і компанії Натаніеля з Бартімеусом.

Фото на головному зображенні: Yakaboo.ua