Хоч би одним оком

— …негайно дзвоніть у поліцію за номером 102. Обирайте бути в безпеці, — голос ведучого звучав монотонно.

Женя розсунув пальцями жалюзі, кидаючи погляд на будинок сусідів, пілікнула кнопка відбою виклику на телефоні. Хлопець із полегшенням провів рукою по потилиці.

— Пам’ятайте, особи, заражені метеликами, здатні мімікрувати під ваших сусідів, друзів та членів сім'ї. Якщо ви помічаєте відстороненість, різкі зміни в поведінці або маєте підозри — дзвоніть у поліцію. Обирайте безпеку!

— В процесі будівництва? Акція на цвяхи! Лише… — бадьора реклама різанула контрастом. Хлопець вимкнув телевізор, помахом руки закрив вікно шторами.

Вдих. Видих. Женя пройшовся пальцями по шмату тканини, що затуляв нижню щілину дверей. Сюди нічого не потрапить. Він у безпеці.

Їх називали метеликами. Личинками заповзали в людину, проїдали шлях до мозку, де селилися і лялькувалися. Поволі метелик проривав оболонку і зливався з серпом мозку. Ті ж слова, та ж манірність, але більше не людина.

Хлопець пролиснув сторінки записника. За три місяці знайшовся спосіб зрозуміти, чи людина перед тобою. Здається, там були цвяхи по акції, може, вийти купити. Сірі хмари на небі ставали все щільнішими. Вереск гальм на дорозі, скрип гойдалки, Женя проїхався виделкою по тарілці у спробі підхопити листочок салату. Він накрив вуха руками й провів пальцями по волоссю на потилиці. Цвяхи. Треба йти. Двері пронизливо зарипіли — хто знає, чи його там підстерігає метелик. Хлопець торкнувся потилиці, повагався мить і ступив за двері, проводжаючи поглядом людей у формі біля сусідського будинку.

Женя підірвався з ліжка. Вдих. Видих. З острахом торкнувся рукою потилиці. Щось точно шевелилося. Можливо, йому здалося. Кров стугоніла судинами, шкіра вкрилася мурахами. Женя потягнувся до столу, взяв цвях, задумливо покрутив у руках. Провів гострою стороною по шкірі, від чого проступили невеликі крапельки крові. Вже світало. Треба було вийти в магазин за їжею. Цвях дзвякнув об стіл. Ще не час, він у порядку.

Речі з шафи лежали по всій кімнаті. Потрібно було закрити щілини на вікнах, щоб нічого не пролізло. Він нервово торкнувся потилиці.

Він не міг заснути. Йому потрібно було знати. Женя знав, що щось з ним було не так, боявся припустити найгірше — бути замурованим у власному тілі, не мати контролю. Метелики ніколи не завдадуть собі болю. Єдина істина, яку знали всі. Цвях не хотів проколювати шкіру, він рвав та стягував тканину, доки не виступили краплі крові. Женя не очікував, що це буде настільки складно. Біль гарячою хвилею займав увагу хлопця з кожним просунутим міліметром металу в шкіру. Цього було достатньо? Чи треба глибше? Як знати, коли зупинитися? Женя смикнувся від судоми і злякавшись різко ляснув себе по потилиці, а потім глянув на чисту долоню і видихнув. Ніхто не лазив по голові. Видих. Біль розгорався рукою, але очі заплющувалися під тиском сну.

А якщо він звик до болю? Він не міг точно знати, чи не проліз до нього метелик опісля. Пройшло вже кілька днів, тож він вже й не відчував солодковатий запах гнилі. Женя проводить пальцями по цвяхах на переплічі. Кірка гною тріскається і звідти просочується біла рідина. Павутина зараження оповила руку, зав’язуючись вузлами довкола металу. Недостатньо. 

Але хіба біль — це показник? Якби він міг хоч би одни оком подивитися, чи не оселилося нічого в його мозку. Хоч на секунду. Женя озирається довкола. Вдивляється у дзеркало на шафі, відтягує шкіру під очима. Хоч на мить. Певно, для цього йому потрібно перестати відчувати біль. Якщо не відчуватиме його, як знатиме, що це все ще він? Але якщо зможе заглянути… Женя вихопив пляшку міцного алкоголю і порився в шафі, витягуючи маленьку ручну сокирку. Він бачив це в серіалах. Нічого складного. Він просто зробить невеличке вічко, щоб роздивитися в дзеркалі, чи є там метелик. 

У нього темніє перед очима від першої спроби, але він точно відчув, як там щось шевелиться. Може це ще лялечка і він її витягне. Він її витягне і буде в порядку. Ще трохи. Кров стікала з рани і крапала на шию. Женя кілька разів судомно ляснув себе по потилиці. Там щось було, йому потрібно бути швидшим, ще раз, він зробить віконечко, і вирве цю заразу зі своєї голови. Руки слабли, біль дзеленчав у вухах, кров зліплювавала волосся, стікаючи струмками, від чого Женя махнув головою і звів сокиру востаннє.