Заміна

Перше, що відчув на щоці після пробудження, була волога й шорсткуватість. Мимоволі всміхнувся, пригадуючи, як ще недавно щоранку прокидався від схожого відчуття. То був Бровко — його улюбленець. Язик собаки швидкими рухами змивав нічні жахіття, а Микола Іванович гладив тварину по морді, стиха примовляючи: «Ну-ну, годі. Та встаю вже, встаю…»

Тіло пронизав біль. Поріз на животі дав про себе знати новою порцією печіння й свербежу. Відразу по тому відчув, як занила нога: спершу рана на стегні, далі — на коліні, а вкінці — на литці й ступні. Так прагнув торкнутися їх, залити перекисом, прикласти ватний диск і відчути полегшення! Натомість укотре відчув вологу й шорсткуватість.

Ні, то не Бровко. Улюбленця не стало пів року тому. Десь тоді й почалося його — Миколи Івановича — пекло.

Біль знову пронизав його, від чого схотілося кричати. Добре пам’ятав слова свого ката: «Не треба було забирати її в мене…» Знав: винен. І це знання боліло сильніше за фізичні муки. Нова порція вологи трохи втамувала тілесний біль.

Трохи підняв голову й оглянув себе. Лежав голий, руки зв’язані над головою, ноги — теж зв’язані — розставлені врозтіч, покриті були павутиною дрібних шрамів від давніх і свіжих порізів. Де-не-де виднілися сліди від укусів. На грудях і животі нитки шрамів були набагато довшими й тягнулися вздовж усього торсу, накреслюючи на його тілі дивовижні магістралі болю. Деякі загноїлися й набрякли, готові будь-якої миті розродитися в’язким і смердючим жовтуватим гноєм. Микола Іванович сподівався на це кожного разу, коли споглядав на них.

Принюхався.

У повітрі стояв важкий дух сечі, випорожнень і немитого тіла. Тіла, що поволі гнило, але досі намагалося жити. Вижити. Вдихнув-видихнув, а щокою покотилася сльоза: запізно усвідомив помилку, яку зробив пів року тому. Якби тоді вчинив по-іншому, зараз не лежав би тут, у смердючому підвалі, й не терпів би ці муки. Пару разів намагався втекти, але старече тіло не мало достатньо сили, щоб розбити двері чи дати раду кремезному нападнику.

— Фу-у-у, — двері відчинилися, й повітря здригнулося від низького хрипкого голосу. Разом з тим «фу-у-у» в ніздрях Миколи Івановича закрутило від огидної суміші перегару й тютюну, а тіло взялося дрібним тремтінням. Знав: зараз почнеться. — Знову наробив під себе… Старий пердун. Треба навчити тебе порядку.

У кутку заскавчав собака, що досі вайлувато шкандибав тісною комірчиною. За звичкою, що виробилася за ці шість місяців, Микола Іванович не дивився на кривдника. Зосередився на власному тілі й шрамах на ньому. Чоловік зачинив за собою двері, пройшов усередину, якусь мить вовтузився, а тоді зупинився і встав над головою заручника. Голосно реготнув, коли повітря розсік гортанний крик старого, й воно наповнилось їдким запахом горілої плоті.

Здавалося, за стільки часу вже мав би звикнути, але ні. Ніяк не міг підготуватися до того, що його тіло стане попільничкою для цього шаленця. Бувало, намагався стриматися, не кричати, не давати тому відчути нової хвилі задоволення від тортур. Не сьогодні. Тіло нило, давні рани боліли, гнійники немов пульсували. Ніби прочитавши думки Миколи Івановича, чоловік торкнувся однієї з ран на животі. Свіжої, що не встигла ще затягнутися.

Натиснув на край. Жертва мовчала, лиш стиха сопів. Просунув кінчик нігтя глибше, підіймаючи край шкіри. Старий тільки міцніше стиснув губи. «Упертий ти», — чоловік криво всміхнувся й запхнув пальця ще глибше, а тоді блискавицею змінив пальця на сигарету. Димок поволі здіймався від спаленої плоті, а Микола Іванович не міг стримуватися й кричав.

— Та мала сука теж була вперта, — просичав і випустив новий клуб диму. — І мені це подобалося. Тільки ти забрав її в мене. Але нічого… Нічого. Скоро все зміниться… Чакі!

Добер’єр гавкнув, і господар поспішив випустити його.

— Сьогодні черга Чакі, — реготнув. — Налітай!

Собака зголодніло кинувся на прив’язаного старого, миттю вчув запах спаленої плоті й крові, що тонкою цівкою стікала з численних ран після того, як кривдник навмисно повідкривав їх кінчиком ножа, й почав жадібно злизувати її. Комірчина знову наповнилася криком по тому, як зуби тварюки впилися в тіло заручника.

— Сьогодні ми з тобою попрощаємося, старий пень, — чоловік нахилився й криво всміхнувся. — Моїм хлопцям потрібна гарна сука. Молода, пружна. А ти… Ти їм хіба на корм згодишся.

Погляд Миколи Івановича затуманився. З кутка почулося схлипування й дівчачий голосок.

«Ти — лиш заміна», — згадав.

— Ні-і-і! — й відчув на горлі зуби Чакі.