Годівничка

Руки затерпли. Відчуття мотузки на зап’ястях і щиколотках вводило її у відчай. Оглянулася довкола: незнайома кімната, якась радше комірчина без вікон і сонячного світла. Єдине джерело світла — самотня жарівка, що звисала зі стелі цієї клітки. Хотілося пити й у туалет.

Спробувала поворухнути рукою в надії позбутися мотузки. Марно. Вузли виявилися міцними й надійними. На чолі виступив піт, дихання поглибилося, відчувала, що панікує, а через те — задихається. Спробувала заспокоїтись, укотре вдихнула й ненадовго затримала повітря.

Думки перервав шурхіт у замковій щілині. Повернула голову в тому напрямку. Попри страх, який відчувала щоразу, коли замикав її в підвалі, сподівалася побачити знайоме обличчя давно вже відомого мучителя. Надія випарувалася, коли двері розчахнулися, й у проймі з’явилася незнайома постать. Низький чоловік довго не наважувався зайти. Зрештою, ступив крок усередину, пройшовся кімнатою, сховавши обличчя в темряві.

Жарівка відкидала м’яке світло, освітлюючи її тіло, що розкинулося на чомусь, схожому на стіл. Мотузки прив’язані були до ніжок стола, тож нові спроби звільнитися пішли коту під хвіст. Чоловік усе стояв, вичікуючи. Відчувала його пильний погляд на собі. Очікування й невідомість бісили її ще дужче, ніж коли би просто взяв і зґвалтував чи вбив, нічого не пояснюючи.

Тиша довкола примушувала нервувати ще сильніше. Відчувала якимось шостим чуттям: викрадач хоче розкрити їй свої наміри, повідомити про майбутні тортури, про біль, який відчуватиме, коли ніж торкнеться її ніжної шкіри… Болю вона не лякалася. Про біль знала більше, ніж міг здогадатися той, хто мовчки спостерігав за її спробами звільнитися.

— Чого мовчиш?! — кинула, злегка піднявши голову. — Чого тобі від мене треба?!

Мовчав. Вона натомість глибоко дихала й то піднімала, то опускала голову в надії таки побачити незнайомця.

— Трахнути мене хочеш?! — не вгавала, розуміючи, що навіть якщо той і справді хоче її зґвалтувати, швидше за все по тому просто-таки вб’є. — Ну, раз хочеш, то вже трахни, виродку!

— А я все надіявся, що ти хороша маленька дівчинка, а не та скотина, що знущається над невинними… — його голос був спокійним і рівним так, ніби то не він хитрістю заманив її до себе, а тоді приспав і зв’язав.

— Пішов нахуй! — виплюнула, наче й не чула того, що казав.

— Я знаю, що то ти, — продовжував. — Уже певний час слідкую за тобою, ходжу по сліду, пильную. І тільки недавно впевнився — саме ти вбила його.

Нарешті вийшов з тіні й підійшов ближче. Обличчя досі видно було погано, та, схоже, вона впізнала його плащ з вицвілою плямою на лацкані. Тикнув фото прямо їй під ніс. Руки тряслися, пальці схопили квадратик мертвою хваткою і невпинно тримали світлину перед її обличчям.

— Безжальна сука! Що він тобі зробив?! Що?! — урешті знімок зник із-перед очей, натомість відчула на собі бризки слини викрадача.

Мовчала. Мабуть, уперше не мала що сказати. Він не зрозуміє. Ніхто ніколи не зрозуміє. Заплющила очі, готова на будь-яку розв’язку. Знала: це її остання ніч… чи день? Відчула, як чоловік, що схилився над нею, вовтузиться з ґудзиками на її платті.

— Ні, — почула його спокійний голос і розплющила очі, — я не хочу тебе, як ти сказала, «трахнути».

Плаття ніяк не піддавалося. Взяв ножа. Лезо прослизнуло й розрізало нитки, оголюючи їй живіт і маленькі груди. Тіло пройняв дрібний дрож.

— Знаєш, що я зроблю з тобою? — тепер лезо пройшлось по її животу. Відсахнулася, повернувшись набік, відкриваючи частину спини. Тільки тепер помітив: на грудях, животі й спині в дівчини виднілися порізи й сліди опіків. Скривився від огиди. — То ти себе калічила? Любиш відчуття болю? Чого не продовжуєш? Чому перекинулася на інших? Але я тебе спиню.

Злегка натиснув на шкіру, порізавши. Не кричала. Лиш стиснула міцніше губи.

— Поріжу тебе, — прошипів, натискаючи на лезо. Видала придушений звук. — Розпатраю, як курку.

Новий поріз примусив таки скрикнути. Боліло нестерпно, а він усе тягнув лезо вниз, розкриваючи їй черево.

Зомліла.

Коли прокинулася, над собою почула хекання й сопіння. На животі відчула м’які лапи, а всередині — вологість і шорсткуватість від язика огидного собацюри. Тіло боліло, хотіла блювати. Дивилася на свого кривдника й самими губами благала: «Заберіть його…»

Не забрав.

— Годівничкою станеш, — відповів.

Світло. Їй завжди бракувало світла. Тож дивилася зараз на жарівку над собою й упивалася тим, що линуло зсередини. Світло оповивало, заспокоювало, забирало біль і страх.

Нарешті відчуває світло.