Ненавиджу

Терпіти не могла цих огидних створінь. Ненавиділа з усіх сил. При одному погляді на них середина стискалася, а на очі накочувалися сльози. Відчуття відрази переповнювало навіть тепер, коли змушена була торкнутися його, аби покласти на стіл і прив’язати кінцівки. Щоб не ворушився, коли прокинеться, щоб навіть не пискнув, коли лезо ножа зануриться в його тіло й проштрикне потворну волохату животяру.

Браво! Раділа, що встигла зв’язати свою жертву до того, як дія снодійного мине. Минуло не більше п’яти хвилин, коли це сталося. Очі його розплющилися й глянули на неї своєю бляклою синявою. На мить завагалася. Ті очі так сильно нагадували очі його власника — милого на перший погляд дідка, який, однак, виявився таким самим, як і всі інші довкола.

— Ти чого гасаєш тут? — одного разу схопив її за руку сивочолий чоловік з бляклими очима кольору неба. — До школи іди краще… Розвелося тут всяких…

Того разу їй вдалося втекти від настирливого сусіда. Але не раз опісля того випадку відчувала погляд тих очей, що ніби просвердлювали її нутро, бачили її наскрізь. Тільки нічого більше не робили окрім як споглядати.

— Я знаю, що то ти вкрала сусідського собаку, — мовив грізно дідок одного дня, коли знову тримав її за лікоть і споглядав тими ж бляклими блакитними очима. — Віддай тварину власниці, інакше буде гірше, чула?

Тоді вона й на думці не мала віддати собацюру. Ба більше — той огидний цуцик уже давно покоївся на міському сміттєзвалищі після того, як вона очистила його священним вогнем. Їй подобалося, коли вони врешті зникали з цього світу, перетворювалися на купку попелу, що тліла й гнила там, де було їхнє місце, — з відходами.

Коли впіймав її втретє, пригрозив відкрито: «Викличу поліцію». І вона, сама собі дивуючись, що зважилась на таке, гидливо гаркнула: «Ну то викликайте!» Дивилася на нього своїми великими сірими очима й десь глибоко в душі сподівалася, що старий таки викличе поліцію, і, може, тоді все й справді скінчиться.

Ніякої поліції ніхто ніколи не викликав, а сам дідок, схоже, взагалі втратив до неї інтерес. Не знала, може саме тому наступною своєю жертвою обрала саме його улюбленця — волохатого хаскі. Й тепер споглядала в його світлі очі. Не довго вагалася. За мить почав скавчати, як і всі інші. Виривався, вовтузився у спробі втекти. Гарчав і скімлив, чим доводив її до божевілля.

З нутра піднялася хвиля ненависті й огиди, тож без зволікання занурила лезо в сіре хутро й повільно провела ним униз, розпорюючи живота. Тварина заскавучала. Дивилася нерозуміючим поглядом, а дівчина все не вгавала. Насолоджувалася кожним порізом, кожним ударом, кожним звуком, що виривався з пащі того огидного створіння.

Наступне, що приносило задоволення, було, звісно, відрізання кінцівок. Глибокий надріз, а тоді — хрусь! — кістка зламалася від її натиску. Собака заскавчав з новою силою.

— Ненавиджу! — вигукувала кожного разу, коли ламала нову кістку, дико при цьому вишкірившись.

Зрештою, виколола йому очі, а через пару годин, коли втихомирилась, запхнула останки в чорний пакет, віднесла на сміттєзвалище й підпалила.

— Ненавиджу, — бурмотіла, вертаючись назад, коли перед собою помітила вже знайому постать старого з вицвілими очима.