Тигрова

Все було готово, лише графа «Спосіб» лишалася порожньою. Але недовго.

Л. обрав код послуги та натиснув. 

— Чудовий вибір! — сказав консультант. 

Л. не втримався від сардонічного смішка, але одразу закашлявся. Прохрипів: 

— Звідки вам знати? Відгуки задоволених клієнтів?

Консультант дивився, не кліпаючи очима.

— Можу вас запевнити, — голос його звучав м’яко. — Локація просто дивовижна. А краєвид…

Байдуже. 

Тепер, коли час було призначено, на Л. нарешті зійшов спокій. Він зазвучав глибоким, об’ємним тоном, наче спів тибетської чаші. Л. чув його, коли обіймав дружину наостанок та говорив з дітьми. Коли звично харкав зловонним мокротинням. Коли підставляв руку для останніх маніпуляцій та всідався у гелікоптер, що мав відвезти його на місце. Спокій мав присмак металу, він бив у лице вітром від лопатей двигунів та рипів у грудях залишками легень. 

Море чекало на нього. Воно пахло сіллю та гуло, так само як розігріта тибетська мідь. 

Консультант не збрехав: краєвид був такий, що й померти не шкода. 

Інструктаж Л. слухав краєм вуха.

— Гідрокостюм вам не знадобиться. Клітка занурюється на глибину семи метрів. Відкриття дверцят… Баластний пояс…

Л. опустив ноги у прямокутник води, обмежений металевим каркасом клітки.

— Холодна. 

Обличчя двох офіційних свідків, що стояли поруч, нічого не виражали. Лікар-асистент приязно усміхалася. 

— Порушення сенсорного сприйняття, — пояснила вона. — Знеболення вже подіяло. Температура води двадцять шість градусів. 

Вода обпекла обличчя холодом, й одразу здалося, що немає чим дихати. Живіт скрутило — що це, паніка чи азарт? 

Байдуже.

— Готові? 

Він показав жестом: окей.

Лебідка працювала майже нечутно. Тиск у вухах зростав, і Л. затиснув носа та дунув, як веліли під час інструктажу. Він не одразу помітив, як у мерехтливій імлі зʼявилися тіні. Видовжені та стрункі, як торпеди, вони кружляли, наближаючись неквапливо, наче неохоче. 

Та поки він придивлявся, щось грюкнуло у металеві прути за його спиною. 

Зовсім близько майнуло світле черево та плямистий бік. 

Тигрова.

Шкіра в рибини була тьмяна, вкрита сіткою подряпин — очевидно, її теж пошарпало життя. Л. зрозумів, що усміхається. Йому потроху ставало тепло — наче щось розгорялося усередині. Голова зробилася легкою та вільною від зайвих думок. 

Запір на дверцятах піддався не одразу — пальці заніміли та не згиналися. Але зрештою Л. опинився назовні. Він повільно обертався навколо себе, слідкуючи за тигровою. А вона спочатку віддалилася, а потім різко розвернулася, майже склалася удвоє, та знов пішла на нього. 

Л. широко розкинув руки, ніби збирався її обійняти.   

Перед ударом очі тигрової затяглися білою плівкою. Наче гігантська чорна п’явка, вона на секунду закріпилася у нього на животі, струсонула та відкинула. 

Вода забарвилася у темно-бурий колір. Перед очима в Л. зметнулося бліде лахміття, схоже на тендітні стрічки, що пливли, спліталися та зминалися від руху води.

І він став хапати їх та гратися, перекидати з долоні у долоню, аж доки не зрозумів, що то його власні нутрощі. 

Гарне. Яке ж гарне це слизьке мереживо! 

А навколо — сірі тіла з гострими плавцями. Зубаті пащі, закочені очі, темні прорізи зябер у бездонних горлянках. Тигрова вже була не сама.

За секунду йому відтяли обидві руки до ліктя та зрізали спочатку праву, а потім ліву гомілку. Роздивляючись жовтуваті шнурки сухожиль, що конвульсивно смикалися в кров’яній хмарі, змішаній з сечею та лайном, Л. раптом відчув гірку образу. 

У залишку свідомості спливло:

— Що як я залишуся живим, але скаліченим?

— Виключено. Дивіться підпункт *** договору. Ми успішно працюємо з цією локацією вже багато років.

Багато років живі мерці, напхані опіоїдами, вирушають в останню путь у цьому райському кутку. Справжній делікатес для місцевої популяції. І гарантія того, що від клієнта не залишиться ані крихти протягом кількох хвилин. 

Це геть не те, чого він хотів. Віддати себе, щоб продовжувалося життя — так. Злитися з первісним началом, перетворитися на чисту енергію. 

Але ж стати черговою дозою наркоти? 

Невже люди отруюють все, до чого можуть дотягнутися?

Коли, нарешті, з нього зірвали кисневу маску, Л. відчув майже вдячність. Вода, що увійшла в нього, була твердою та з гострими кутами, наче цеглина, яку він дарма намагався проковтнути. Отже, він вже не бачив, як міцні щелепи тигрової розтрощили його грудну клітину, щоб дістатися до легень, спотворених пухлинами, губчастих та пористих.  

Йому було байдуже.

Останнє, що Л. побачив — там, нагорі, сонце грало на поверхні води. Здавалося, хтось прочинив вікно м’якого, рухливого світла.