Світло згасло

Через те що мати шукала натхнення для своїх книжок, ми часто подорожували. Гілдейл, штат Юта — це звісно не селище, але місто на трохи більше ніж тисячу осіб прирівнюється до нього. 

— Тут мило, — збрехала мати, стискаючи кермо нашої старенької «Хонди Акорд». 

Ми з сестрою перезирнулися. Мою увагу привернув аркуш на дошці оголошень, на якому великими червоними літерами значилося: «ЗНИКЛА ДІВЧИНА». З фото дивилася усміхнена вродлива дівчина років двадцяти. 

Машина зупинилася на під’їздній доріжці, ми з сестрою неохоче вийшли, хлопнувши дверцятами. Пошкандибали до будинку. 

— Гей, а речі з багажника витягти?! — гукнула мати.

— Ну і діра. — навіть дванадцятирічна сестра допетрала, в якій ми халепі. 

— Нічого, Ліз, ми тут ненадовго. Мати допише свій бестселер і ми повернемось додому. Потім почне писати нову історію, і може нам пощастить наступного разу відвідати якесь кльове місце. 

Ще вечір не настав, а від мого ентузіазму не залишилось і сліду. Тут невимовно нудно. Наш приїзд не зміг залишитися без уваги — ще один недолік всіх маленьких міст. Місцева дітвора прибігла познайомитись з новоприбулими. Зграйка верескливих дівчат по віку була ближча до Лізі, аніж до мене. Що ж, тепер нидітиму на самоті в цьому жахливому місці. Клас. 

Одного вечора, повернувшись зі своїх гульок, Лізі розказала мені моторошну історію: нібито вона чула від подружок, що в лісі, до якого машиною їхати 30-40 хвилин, знайшли тіло зниклої дівчини. Молоду Дженіфер Льюїс зарізали, завдавши численних ударів в шию. Що дивно, дівчину знайшли без взуття. 

Очманіти. Звісно, це страшна і трагічна історія, але хоч якийсь двіж в цій тухлій клоаці. Я розказала мамі, що почула від Лізі. Вона розцінила мою розповідь як спробу швидше забратися з цієї діри. 

Молодша сестра не мала звички брехати мені, тож наступного ранку ми з нею сіли в авто і поїхали в заповідник. Мати була зайнята книгою, то особливо не переймалася куди і навіщо ми їдемо. 

Ми перетнули каньйон і виїхали до лісу. Спочатку він був доволі ріденький, дерева геть невисокі, проте чим глибше ми прямували, тим щільнішим він ставав. Я заглушила мотор. Машину залишили на узбіччі лісової стежки. Перекинувши збройовий ремінь через плече, почувалася спокійніше. Ми йшли вже майже годину, нічого підозрілого. Аж трапилася затишна галявина. Підійшовши ближче, я заклякла. На землі лежали пасма довгого волосся. Я присіла навпочіпки і трохи розгребла землю рукою, та привідкрила мені ще більш моторошну знахідку. 

— Ліз, повертаймося до машини, негайно! 

Ми чкурнули в направленні де залишили авто, я тягла сестру за руку, а іншою стискала гвинтівку. Двигун відмовлявся заводитись. 

— Заблокуй дверцята!— скомандувала я. — Чортова бляшанка з колесами. Ну давай! — вгатила рукою по керму, зачепивши сигнальний гудок. Машина видала пронизливий гул. Ще спроба: педаль зчеплення до упору, різким рухом повернула ключ, двигун забухтів і авто рушило, залишивши глибокі ритвини на пухкому ґрунті. 

Дорога не дозволяла розігнати машину і швидше дістатися міста. Датчик рівня палива натякав на скору зупинку. Сонце хилилося до багряної лінії горизонту. Бензину майже вистачило щоб дістатися заправки. За касою стояв худий чоловік у темній куртці, дивився на нас крізь брудне скло. Ми рушили до нього, постійно озираючись на ліс за заправкою. Зблизька чоловік виявився старшим, ніж здавалося здалеку: неголене обличчя, потріскані губи, темні плями на рукавах куртки. 

— Пізно катаєтесь, дівчатка, — сказав він хрипко.

Я поклала гроші на стійку.

— Повний бак.

Чоловік не поспішав. Його погляд ковзнув по мені, тоді по нашій машині за вікном.

— Ви не з Гілдейла, так?

Я відчула, як у животі стислося. Ми не казали, куди їдемо.

— Чому питаєте? — відповіла Лізі.

Він знову посміхнувся. Старий холодильник заскреготав у кутку. Тоді я помітила за його спиною прочинені двері. Щось важке і брудне волокли по підлозі. Я підійшла ближче, щоб ніби глянути меню, що лежало розгорнуте на стійці, а сама кинула погляд в бік дверей. Мене наче паралізувало — купи жіночого взуття різних розмірів були розставлені обережними рядами. Чоловік перехопив мій переляканий погляд, і різко зачинив двері ногою.

— Туди не можна.

Лізі нервово засміялася.

— Заправте машину, і ми поїдемо.

— Звісно, — сказав він.

Але замість того щоб увімкнути колонку, чоловік повільно потягнувся під касу. Почулося металеве клацання. Лізі схопила мене за руку. І в ту ж мить світло на заправці згасло.