Колір розчавленої блохи

Віталік дивився на свій закривавлений хуй, який лежав на білосніжному рукомийнику. На щастя, він досі був прикріплений до його хирлявого тіла, хоч і трохи болів. Кров на члені була скоріш за все його — туга крайня плоть без змазки погано зісковзувала з головки. Мабуть, травмував вуздечку. А от гімно було точно її. «Це ж треба, перший раз, і одразу в сраку хоче. Ох і дівчата пішли» — пробурчав Віталік. 

Кров, змішана з гімном, виявляється, давала новий колір. Найближче він нагадував puce — колір розчавленої блохи, яка тільки насосалась крові. Чомусь він вважався благородним. «Гімно, змішане з кров’ю, як колір мого життя. Яка дурня, досі клята художка сидить у голові. Треба якось це відмити». Він пошукав серед чисельних баночок біля дзеркала щось схоже на антисептик. Промив член водою з якимись міцелами, а потім для певності помазав зволожувальним кремом із написом Creme de la Mer, щоб краще ковзав, якщо ця божевільна Інгва захоче повторити.

На щастя, вона не стала вимагати продовження, зате пригорнулась міцними обіймами та почалаговорити, від чого зазвичай хочеться стрибнути у вікно.

— Ти такий сумний. У тебе, мабуть, багато горя в житті було?

— Та ні. Життя як життя.

— Розкажи, я ж бачу, що тебе щось гризе. Всі показують свою світлу сторону, але нас визначає не вона, а те зло, яке ми здатні в собі втрима.

«Блядь, знову, як мене це заїбало» — подумав Віталік.

— Та не знаю. Унітаз поламався, розібрав, а зібрати не можу. Доводиться на роботі срати.

Інгва засміялась і легенько почухала носом об його плече.

— А в тебе що? Ти теж не королева стендапу. 

— У мене котик помер.

— Ааа… буває. Давно?

— Півтора роки.

— Що? І ти досі? Не розумію, як люди так котів люблять.

— Він мене розумів, — схоже, Інгва трохи образилась.

— Хоча, я теж пам’ятаю смерть котика. Навіть кошеняти. Власне, він через мене помер.

— Он як, розкажеш?

— Та, власне, що розказувать. Бабуся померла, треба поминки готувати. Батько поїхав за гробом. Мама в клопотах. Я пішов кіз погодувати, дивлюся — лежить, конає.

— Зажди, ти ж про котика говорив?

— Ну, так. Дивлюся, значить, козел лежить на землі. Якусь болячку підхопив, може, але факт — скоро здохне. Баті нема, мені дванадцять. Подзвонив йому, наляканий, а він каже: «Ти що, дитина? Ріж його, щоб м’ясо не пропало». Ну, я походив навколо, ніби краще йому не стає. Відтягнув у сторону, постелив соломи. Взяв батін ніж спеціальний, помолився, взяв козла за морду (а він, падло, ще безрогий, взятися нема за що). І давай йому різати шию. Худо-бідно перерізав, кров булькає, але вище голосових зв’язок вийшло, тож він не хрипить, як у баті, а кричить так, що… ох, погано він кричить. Ногами б’є, я тримаю, щоб не втік. Бо одного разу втік, забіг у баню відчинену, під лавку забився, крові там налив… Отже, він затих, судоми пройшли. Бо коли кров стікає, то м’язи без кисню починають судомити, і тіло все сіпається. Мені тому завжди цікаво, коли в фільмах горло ріжуть, а вони одразу падають. Може, в людей по-іншому? Хтозна. Затяг я тушу на плечі якось, і поніс до драбини, щоб білувати.

— Це ти весь у крові був?..

— Кров? Так, звісно, трохи замазався, але то нормально. Повісив я його, давай шкуру знімати — це вже вмів добре. А там важливо сраку вирізати так, щоб не розпороти кишки, бо гімно полізе. У дівчаток легше, а в хлопчиків складно. Звісно, я запоров. Вивалюю тельбухи у корито — а тут коти, значить. Вони ж скажені, у батьків тільки приблуди, на їжу кидаються. От вони жир із тельбухів схопили, і побігли. Здоровенний кусень, як мале кошеня розміром. Пробував забрати, але не піймав. Більший посидів, потім виригав. А мале кошеня, чорненьке, худеньке таке, здохло в муках за кілька годин. Такі діла. Я це довго пам’ятав.

Інгва мовчала.

— Шокована? Ти сама просила.

— Не знаю, що сказати. Але знаю, що зробити…

Вона почала пестити і спускатися донизу.

«Блядь, знову» — подумав Віталік. Проте, на диво, Інгва виявилась неймовірно вправною, легко його збудила, і так само майстерно довела справу до кінця. В момент найбільшого збудження Віталік схопив її за шию. Коли вона ковтала, під пальцями відчутно прослизнув кадик.

«Бля, знову» — подумав Віталік. «Проте, хоч мінет робить добре»