Госпіс

Біль — намертво засів у голові, лишень трохи стихає після ін’єкцій. З кожним ударом стрілки годинника розростається знову, тисне на череп, зжирає зсередини.

Ти не розтуляєш повіки — світло лякає, наче видере очі, що мукою вилазять з орбіт. Дочекатись медсестри, рятівного уколу, що здарує мить ейфорії та сну.

Кроки в коридорі, стогін на сусідньому ліжку.

«Стулися, здохни вже» — галюцинації чи власні думки? Хтозна. — «Спаплюжений злом, благає рятунку, як ти»

Огидний скрип дверей луною гуде у вухах. Протяг, запах хлорки розганяє сморід сечі, сірки й горілого — «Пекло близько, його частинка роздавлює твій мозок».

Блаженне зітхання, скиглення поряд стихає. Твоя черга. Ти скидаєш ковдру з ослаблого тіла, приспускаєш штани, оголюючи сідницю, таки розплющуєш повіки. Спалахи мерехтять палатою, наче чортики, танцюватимуть на твоїй могилі. Набрякла огидна пика жирної жінки зі шприцом у руці.

— Можна мені більшу дозу? — видавлюєш прохання. — Морфін на мене пог…

— Доза стандартна, двічі на день, — гаркає медсестра. — Не треба мене вночі кнопкою видзвонювати. Розбудиш знову — зранку без уколу. Поняв?

Сил на злість давно немає. Голка входить у посинілу задубілу плоть, пекучим павутинням знеболююче розходиться м’язом.

Жінка пішла, сусідь спить — нарешті наодинці. Мука дещо вщухає, допоки наркотик не розплавить свідомість, миттєвість відчути себе живим. Рукою тягнешся під матрац, намацуєш метал. Примружений дивишся на ніж, що колись подарував уже покійний батько. Він би не дозволив мачусі запхнути тебе в цю діру конати.

Відкидаєш лезо, вкотре приставляєш до горла, та духу не стає розітнути шкіру, артерії. Прибираєш ніж, глипаєш на червоний хрест у білому колі, берешся за хрестик на грудях, провалюючись у сон.

Темінь, голоси бринять у стражденній головешці, серед хаосу вихоплюєш ласкавий.

«Зло засіло в тобі, тягне в пащу дияволу» — сонцесяйний образ розганяє морок. — «Просякнуті лихом, усі тут приречені»

Силкуєшся спитати, розгледіти мару, що променіє заревом. Біле, приємне, не терзає хворе нутро, ти ніжишся в ньому, як безтурботна дитина на сонечку.

«Врятуй» — медовий голос шепоче. — «І тебе хтось врятує. Звільни ближнього від зла»

Розплющуєш очі, жадібно хапаєш затхле повітря. Ніч, темінь за вікном, але над тобою розростається сяйво, зайчиками блищить на лезу ножа. Біль не вщухнув, але ти маєш владу над ним, змучене тіло сповнюють останні сили —знаєш навіщо.

Встаєш вперше за декілька днів. Запаморочення, ноги підкошуються. Але ти не самотній, світло не дає впасти. Береш подушку, кілька непевних кроків. Припадаєш на ліжко сусіда, той мирно спить немовлям, заколисаний наркотиком. В голові немає думок, лише пухлина й ніжне нашіптування «Врятуй».

Ти кладеш подушку на обличчя сердеги, скидаєш з нього ковдру, відсуваєш з набряклого живота футболку.

«Рак печінки, остання стадія» — згадуєш слова чоловіка, погляд жовтих очей — демонічних, химерних. В його череві розрослося зло, лихо спаплюжило тіло й душу.

Шкіра піддається гострому лезу, ти завмираєш, але стогону, криків немає, лише тихе дихання й твоє серцебиття. Ти робиш праведну справу. Ніж входить глибше, метал шкребеться об висушені недугою м’язи. Обісцяне, вицвіле простирадло всотує кров.

Впираєшся в кістку, далі вздовж ребер. Патраєш, як дід у селі свиню. Ти відкидаєш плоть, наче аркуш, убік. Закривавлені нутрощі блищать на янгольському сяйві, що променіє палатою. Пригорщами вибираєш кров, відсуваєш недбало порізані кишки. Зуби стискаються від люті, образи. Ти нагледів печінку — вкриту пухлинами, чорними, як смола. Сльози котяться твоїми щоками, та рук не спинити. Ріжеш шалено, не вглядаючись — янгол з тобою, він не дасть схибити.

Ніж вислизає із закривавлених пальців, гулко дзвенить об підлогу. Хапаєш пекельною напастю вражений орган, тягнеш щодуху, та зло міцно тримається за останню судину. Ти вгризаєшся в неї зубами. Солона тепла кров на язику скручує нутро, спазми вивертають тебе зсередини, жовчне блювотиння наповнює рот.

«Мусиш його врятувати»

Крик виривається з тебе гарчанням, скаженим звіром шматуєш плоть і вона піддається. Палата спалахує сяйвом, сліпучим, наче народилося нове сонце. Знесилений падаєш додолу, біль вибухає в макітрі, але ти щасливий, вперше за довгі роки хвороби. Мертве зло холоне в тебе в руках, воно не затягне чергову душу в пекло.

Годинник добиває твої останні хвилини. Лежиш у пітьмі на самотині, певно янгол забирає сусіда до раю, можливо й за тобою повернеться. Відчиняються двері, світло заглядає з коридору в палату. Вереск, нерозбірливий крик і тупіт ніг. Ти стуляєш повіки, сутужно всміхаєшся. Мука добиває тебе, затягує в темні тенета смерті.