Мікосі

Я стояв раком на даху, вдивляючись в приціл гвинтівки, і не вірив своїм очам. Я ніхріна не бачив. Ми всі ніхріна не бачили. Тварюки видно не було. Лише де-не-де зграйки людей в ритуальних костюмах, які досі підтримували в мені певність, що ми справді забрели в японський квартал. Піти ні з чим ми не могли. Це було йобане парі. Справа честі, так би мовити. Але якби хтось колись мені сказав, що я з хлопцями полюватиму на воскреслу японську тварюку, я б заржав йому в лице, а тоді послав би нахуй.

— Прийом, Родік, в тебе щось є? 

— Прийом, бачу кількох розмальованих челів у білому, решта на фоні підтягується. Щось несуть. Схоже на велику білу скриню.

Скриня. Платформа. Мікосі. Схоже, фестивалю таки бути. Одна довга вулиця. Сотні людей. Якась міфічна гидота, котра, якщо вірити всій тій херні в інтернеті, вбила купу народу. Але нам на це було насрати. Якось по п'яній Родік бевкнув, що у мене руки з жопи, а Сеня на те зігнувся навпіл, що означало, що він думав так само. Так виникло Велике Парі. Дістати монстра. Хто як не він нас розсудить? Хто як не він покаже, у кого що звідки росте? 

— Прийом, ви бачите це? Люди починають збиватися в купу та рухатися по центральній. Без пострілів, доки не зрозуміємо, що це за хуйня. Усі втямили, прийом?

Ці двоє неохоче підтвердили. Кінчені виродки. 

Забили барабани. Вуличні ліхтарі спалахнули яскравіше. Натовп загудів, коли платформа пішла догори, піднята незліченними парами рук, немов труна у вільному плаванні.

— Щоб я здох, ви бачите це, прийом?

Наше мовчання було красномовнішим за будь-які слова. Навіть Сеня мав це зрозуміти. Такої хуйні я ще в житті не бачив.

— Блядь, скажіть мені, що ви бачите те саме.

І ми бачили. Світло ліхтарів явило те, що напівтьма зразково приховувала. Їбаний зразковий сюр.

— Пацани, це око дивиться на мене. Це просто піздєц.

Сеня не дарма панікував. Рейки, з яких була збита платформа, вкривали роздуті білі судини. Вони звивалися між ними, то стискаючись, то розтискаючись, наче зважували, трощити той клятий ящик чи ні. Навіть зблизька це не виглядало б настільки хворо, як через приціл. Що вже казати про налите кров'ю око, яке визирало поміж скороченнями та дивилося прямо, блядь, на мене.

— Хлопці, що робимо?

Це збій в рації чи мені насправді не причулося тремтіння в голосі Родіка? Я нічого не сказав. Чмирити його я буду потім. Зараз мали значення лише тварюка, гвинтівка і спусковий гачок. 

Не встиг я про це подумати, як в натовпі утворилася неоднорідність. Схоже, хтось упав. А вже наступної миті сталося дещо, від чого Сеня застогнав та, здається, виблював. 

Почалося годування. Натовп вихоплював людей, що опинились не в тому місці і не в той час. Я прицілився. Нудотне чавкання виривалося з платформи, натовп шаленів. Сеня заволав: 

— Воно дивиться на мене! Воно дивиться!

Щось у його голосі змусило мене поглянути на сусідню будівлю, де розташувався Сеня. Від побаченого я схопився на ноги, але було запізно — ще мить тому, стоячи на краю, він уже летів униз, розпростерши руки.

— Сееееееееняяяяяя!

Крик Родіка розлетівся ехом між будівлями. Ми перезирнулись. Він важко опустився на бітум, схопився за голову. Не гаючи часу, я повернувся до своєї гвинтівки. І я знав, у що стрілятиму.

Тільки Сеня був ще живий. Натовп розступався перед ним, коли він, зі зламаними ногами, повз уперед, щось бурмочучи, простягаючи руки до платформи. Люди в білому підняли його, платформа запульсувала, хлюпаючи, розширюючись. Я не придумав нічого кращого. Вибач, Сеню. 

Пролунав постріл. Тіло Сені обм'якло. Тварюка оглушливо заверещала. Їбануте верескливе стерво. 

Я відкрив вогонь по коробці. Білі судини лопалися, стріляли кров'ю, заживали і знову лопалися. Білі люди вимащувалися у кров як у мощі. Я стріляв і в них. Десь на фоні верещав Родік. Щось про те, що білі люди йдуть за ним. Я продовжував стріляти. Око дивилося на мене. Дивилося крізь рейки, крізь тіла натовпу, воно дивилося крізь мій приціл.