Коли вона дочитає...

Леся дивилася на чорну оксамитову палітурку зі срібним тисненням півмісяця і відчувала, як голосно б’ється серце. Вона не знала, звідки це взялося в її сумці, але щиро сподівалась, що забуде, як Лев увесь вечір лапав свою нову шльондру.

Телефон не переставав вібрувати, тож Леся все взяла слухавку.

— Ну нарешті! Де ти ділась? — гаркнула Вероніка.

— Вдома.

— Знов читатимеш свої альфа-романи? - передражнила вона. 

Леся кинула погляд на книгу, тиснення якої переливалося у світлі свічок.

— Ну…

— Лесь, тобі майже тридцять. Які альфи? “Його звір рвався назовні” разом із нефритовим жезлом? Бляха.

— Нік, я втомилась, — знесилено відповіла Леся.

— Ок. Відключаюсь. Піду лишу свою дванадцятисантиметрову шпильку у Левовій сраці.

Леся всміхнулась і чмокнула в слухавку.

Вона налила келих червоного, лягла на ліжко й відкрила книгу.

“У полум’ї його пристрасті”.

Нижче дрібним шрифтом:

“Лише дозволивши полум’ю охопити себе, ти пізнаєш справжнє”.

Пафосно.

Вона зачитала вголос:

“Кожен дотик його рук — наче клеймо, що випалює на моїй шкірі "належить Альфі". Це не було просто…”

Хтось торкнувся її спини. Леся різко обернулась. Нікого.

“Звісно нікого, дурепо! Ти одна вдома”.

Вона повернулась до книги.

“Його губи, гарячі та владні, не питали — вони забирали”.

Леся перевернулась на спину. Тепер жар розтікався низом живота. Вона ковзнула рукою під край сорочки, торкнулась клітора. Палець розтулив статеві губи й просковзнув усередину. Вона була дуже волога.

— О так, скоро я буду готова прийняти тебе, мій Альфо, — прошепотіла Леся у напівтемряву. Вона майже почула, як її уявний партнер заричав.

“Так, моя кохана Лесю…”

— Що? — Леся з недовірою перечитала рядки. — Що за…

Рядки на сторінці поповзли водоспадом униз, ніби чорнило розтеклося. Далі йшли самі порожні аркуші.

У кімнаті запахло сандалом і мокрою шерстю. Частина свічок згасла. Леся перелякано затулилась книгою. Матрац прогнувся під чужою вагою.

— Кохана, ти боїшся мене?

Серце Лесі пропустило удар від цього гнолосу. Чужий запах ударив у ніздрі. Решта свічок, крім однієї біля ліжка, потухли. Голос був низький, хрипкий.

Вона повільно опустила книгу.

У темряві блиснули очі.

— Це просто… уява.

— Хіба уява так може? — Він ривком підтягнув її до себе. Книга вилетіла. Крик застряг у горлі. Сорочка задерлась. У голові промайнула одна з улюблених “мудростей” Вероніки:

“Якщо тебе гвалтують, то розслабся і отримуй задоволення”. Який довбодятел це вигадав?

Його гарячий рот припав до її клітора. Леся зойкнула від страху. Він лизав, смоктав, входив у неї язиком, схожим на дрібну тертку. Не давав їй отямитись.

— Ти така смачна, — прохрипів він.

Леся обхопила його голову, і їй здалось, що замість волосся на його голові шерсть.

Вона сіпнулась.

— Ти куди? 

У цю мить її стегно прошив гострий біль. Леся  закричала. Тепла цівочка крові потекла на простирадло. Леся сіпнулась сильніше, але за секунду опинилась під ним. Незнайомець різко увійшов у неї, і Леся подумала, що він зараз розітне її навпіл.

— Ти ж мріяла про це… моя Луно.

Крізь сльози Леся подивилась на незнайомця. Роздався хрускіт кісток. На його голові проступала сіра шерсть і вуха. Темні очі горіли. Під шкірою заходили м’язи, розриваючи його сорочку. Леся знов закричала. На її оголені груди упереміш зі слиною і кров’ю випало кілька зубів. Леся невідривно дивилась на цівку кривавої слини, що тягнулась від випираючих іклів до її темних сосків.

“Ну що, потрахалась, подружко?” Пролунало в її голові голосом Вероніки.

“Лише дозволивши полум’ю охопити себе, ти пізнаєш справжнє”.

— Це доля, — проричав він.

Ні-ні-ні. На неї дихнуло смородом.

Потвора вигнулась, всадивши член ще глибше, але її руки стали вільними.

Леся схопила свічник.

— Ти моя! — проричав він і кинувся вперед. 

Вона встромила свічку просто йому в пащу. Жалібне скавчання пронизало кімнату.

Вогник зник у його горлянці. Мить — і потвора спалахнула зсередини. Лесю вдарив сморід паленої шерсті й гнилого м’яса. Вона зблювала.

Шкіра вовка вкрилась чорними пухирями. Вони лускали, бризкаючи гноєм.

Крізь ребра пробивалося помаранчеве світло.

Вовк вив, метався,, деручи пазурами власну морду, здираючи шкіру.

Його живіт раптом роздувся. Тріснув. На килим вивалились обвуглені шматки плоті.

Очі луснули з вологим хлопком. Хребет вигнувся дугою, прорвав шкіру і виліз назовні розпеченими хребцями. Потвора осипалася клаптями горілого вогкого паперу. Леся знов зблювала.

***

Телефон засвітився.

Повідомлення від Вероніки:

“Дочитала, сучко?”

Леся перевела погляд на книгу, що злегка димілася… і всміхнулась.

“Тобі сподобається, Нік”