Нечемний гість

Це ранок чи ще ні? Пробудження скидається на запуск старезного ноутбука, який пішов у сплячий режим за часів скріпки у Word’і, а прокинувся в епоху тіктоків і штучного інтелекту.

Намагаюся отямитися, але тіло не дається. Де я? Хочу відкрити очі, але між повіками та рогівкою насипано скляного пилу. З порухом зіниць повіки віддираються від очей, тож я полишаю спробу. Це течуть сльози чи сукровиця? Мимовільний скрик мав би зірватися з губ. Та він не виходить. Губи склеєні. Принаймні ворушити ними я можу. Але, здається, цих порухів не варто було робити. У горлянці чимсь напхано. Це щось збільшується, як попкорн у мікрохвильовці. Боюся сковтнути, щоб воно не розбухло більше й не перекрило дихання. Від паніки серце починає битися просто в горлянці й тисне на зерна попкорну, які от-от розкриються.

Намагаюся зосередитися. Не допускай паніки! Насилу змушую себе дихати й розумію, що принаймні ніс може виконувати свої функції. Зі вдихами (раз-два-три-чотири) і видихами (раз-два-три-чотири-п’ять-шість-сім-вісім) розумію, що слизова пошкрябана та висохла. А ще уловлюю сморід блювотиння та гівна і, здається, котячих сцяк. І бузок? Господи, де я? Вдруге ставлю це питання і думаю, що треба врешті з’ясувати. Прислухаюся. Чую якийсь шурхіт. Тихе шкрябання. Але нічого не наштовхує на конкретні ідеї. Хто міг зі мною таке зробити?

Треба пригадати, що було перед цим. Так! Хоч щось вдається.

Зустріч випускників! Милі, затишні посиденьки з класом, уже десяток років не бачилися. Приємно було згадати шкільні витівки. А деякі й повторити. Мої склеєні губи розпливаються посмішкою. Ні, Сашка по старій пам’яті не занурювали в унітаз. Тільки пролили на нього трохи води. Хіба відро — то багато? А напису на спинці піджака він навіть не помітив.

Моєї щоки щось торкається. Шершаве, мов наждачний папір. Хтось проводить ним кілька разів так, що мало не протирає шкіру аж до виличної кістки. Я терплю, завмираю, не дихаю. Вдаю мертвого, хоча цьому злодію очевидно, що то не так. Через кілька секунд перепочинку те саме на іншій щоці. Втім, лиходію швидко набридає, і він безшумно зникає.

Так само безшумно на тій зустрічі випускників я підкрався до Ірки. Вона тільки-то підвела губи перед люстром і відвернулася, тому не побачила мене у віддзеркаленні. Я не робив з нею нічого такого, чого не робив у школі. Наостанок вона просичала, що тепер заміжня за чоловіком, а він працює на будівництві й закатає мене в бетон.

Пальці рук ворушаться, ніби чужі. Передпліччя грузнуть у липкості. Плечі відмовляються навіть подавати сигнали. А ніг навіть не відчуваю. Їх що, переламали? Якщо випаде можливість втекти від цього виблядка, я не зможу навіть сісти. 

Дихаю ще й ще. Поблизу наростає шурхіт. У ребра встромляються тисячі дрібних голок. Скрикнути не можу, тільки по-коров’ячому мукаю. Голки відступають, але тільки для того, щоб впитися в груди. Поволі застромлюються, так само поволі витягуються. Що це за пекельний пристрій, який псих міг таке придумати?

Тільки-но дістаю хвилину спокою, вирубаюся. В останню мить проноситься гадка, що мене чимось накачали, бо неможливо заснути в таких умовах. Але думка випаровується, лишаючи мене наодинці з глухим сном. Ненадовго.

Пронизливий нелюдський крик розсікає покривало спокою. Повіки автоматично розкриваються, і як це боляче! Відчуття скляного пилу минуло, але тепер здається, що вони були склеєні. Були! Хіба не чудово? Нарешті можу поглянути, де я! Втім, біла стеля не прояснює ситуацію, а я боюся дивитися навколо. Боюся того, що побачу. Або кого.

Це скрегіт ключа в замку?

— Фу, це ти тут наблював, придурку?

За «придурком» впізнаю сестру. За мить її обличчя нависає над моїм. 

— Коли давала ключі, щоб ти тут заночував після зустрічі випускників, ти обіцяв, що будеш чемним і погодуєш Маркушика!

На її руках чорне кошеня. Це воно доставило мені стільки мук? І нагидило десь.

— Дивлюся, тобі геть хуйово. Можеш залишатися до вечора, але потім згинь, у мене зустріч. І прибери!

Я таки розліплюю губи і ворушу правою рукою. Це найгірше похмілля в житті! Мій айфон пілікає повідомленням. Ірка призначила зустріч і обіцяє, що буде не одна. От курва! Зараз похмелюся й піду на трійничок.

***

— Ірунчик, звукоізоляцію доробили, — кремезний чоловік у будівельній робі роззирається у підвалі з сірими стінами і низькою стелею. — Інструменти у шафі. Готова відплатити покидьку?