Занечищена

Воістину, людина – брудний потік. Треба бути морем, щоб прийняти в себе брудний потік і не стати занечищеним. Ф.Ніцше

Захід

Віра так і не навчилася плавати. Не змогла. Перед очима був братик, який тонув, а вона дивилась і не знала, на що дивиться. Він не кричав, лиш махнув руками кілька раз і зник під водою, геть близько від берега. Після того море стало для неї смертельною колискою.

Поїздки на море з тих пір перетворилися на паломництво. Шлях до могили святого Яші. Батьки кожного літа поверталися з наметами на той пляж. Можливо, хотіли спокути, чи віднайти сенс у трагедії. Можливо, не вміли інакше проводити літо. Віра думала іноді, що хочуть позбутися й від неї. 

Мама побудувала Яші капличку — маленький будиночок, який самотів серед колючого степу. Авжеж, всередині насрали: довкола стояло чимало наметів, вбиральні нема, ходили просто подалі в траву. Розчерк гімна на стіні — як підпис. Вочевидь, витирали пальці.

Капличка на диво протрималась п’ять років. З нею у Віри були пов’язані власні спогади. Минулого літа вона підчепила хлопця. У нього був мотоцикл із коляскою, у неї — бажання довести собі та батькам власну дорослість. Вона б збрехала, що їй шістнадцять, та ніхто не питав. У капличці він поставив її раком, плюнув на промежину, але промазав, попав на сідниці. Відхаркнув знову, поцілив. Далі був біль: різкий, пекучий; хрестик, що звисав із шиї, хитався нерівним ритмом. Його бруд влився в неї. Віра зніяковіла, бо не відчула навіть сорому. Нічого, крім болю. Він ще два рази возив її на мотоциклі в лісосмугу і там вже дорвав гімен. Вона з острахом чекала на затримку, але минулося, тільки болючі пухирці обсипали малі губи.

Ніч перша

Крики розбудили дівчинку глухої ночі. Вона спала, обіймаючи сама себе, затиснувши долоні під пахвами. Довго слухала, як батьки сваряться. У квартирі стіни хоч трохи приглушували різкі виправдовування батька та схлипи матері. А в наметі тонка тканина, здавалося, тільки резонувала та підсилювала звуки. Коли батьки замовкали, до вуха підлітали та дзижчали комарі.

Віра навпомацки перевдягнула купальник, взяла надувний матрац та нишком вислизнула на вулицю. Вітер відчутно шурхотів травою, але хвиль майже не було. Вона пройшла берегом по слизькій масі камки, та вибралась до води. Поклала матрас на драглисту масу, яка наполовину складалася з мертвих медуз, та лягла. До глибокої води, хоча б по шию, треба було добряче пройти, тому вона не боялася потонути, але трохи прогребла, аби відплисти від медуз. Перевернулась на спину та, насолоджуючись тишею, задивилась на зорі. 

Її колихали слабкі хвилі.

Ніч друга

Вона зрозуміла не одразу. Сонячні промені розбудили її ласкавим доторком. Навколо, скільки сягало око, була вода. Чиста, без медуз, глинистого мулу, смороду водоростей. Спершу Віра не злякалась: нарешті вона по-справжньому одна. Це відчувалося як пригода у зчерствілому житті. Але швидко зрозуміла — допомоги не буде. Про неї забули.

Вона гребла і гребла, сама не знаючи куди. Відчай підкотився до горла, і вирвався криком. Сонце випалювало шкіру, прогризаючи засмагу і навіть тканину купальника. Сонце! Віра згадала, що світанки були над морем, а заходи над землею. Треба грести на захід. Але все змішалося: вітер подужчав, відганяв на схід, хвилі крутили і збивали зі шляху. Вечір вона зустріла в сльозах, спустошена і безсила, охрипла від крику.

Ніч третя

Сонце не давало лежати на матраці, а сіль моря розїдала опіки, не пускала у воду. Шкіра прилипала до тканини, відділялася. Скоро вона зможе зняти її як одяг. Вона жадала б випити власну сечу, але мочитися було нічим, зцідилося лише кілька крапель темної рідини, солонішої за морську воду. Хотіла втопитися, але уявила, як нею будуть наїдатися бички, цілувати губи, вгризатися  в живіт, юрмитися в грудях. Як медузи вуаллю обліплять лице. Ні, цьому не бути. Під сяйвом Чумацького Шляху вона наважилась відпити моря. 

З водою прийшов спокій і розуміння як бути.

Зняла хрестик і провела ним по руці. Потім сильніше. Тупий метал розривав шкіру, кров сочилась, а біль вивертав розум і… давав втіху? Оголені вени довелося перегризти зубами. Скривавлена, вона скрутилася ембріоном і заснула.

Світанок

Її прибило до берега за сотню кілометрів. Без свідомості, обпалену сонцем, засолену, на напівздутому матраці. Руки, затиснуті під пахвами, прикипіли згустками крові до тулуба. Вона стала морем.