Бог велів глядіти сад

  Зелене пагіння крутиться стінами теплиці, розливається блискучим на сонці зеленим килимом монастирського двору і квітне червонуватими пуп’янками - кожне з її обличчям. Та й не дивно, бо то Євин сад. Формально, не Євин, звісно. Але так вона ладно у ньому колись вправлялася, що стали і сад, і теплиця Євчиними.

  Покручена Махла дивиться з любов'ю на сестрин сад і всміхається.

  У Євки ж так повелося змалку, що поміж усіх Божих доручень людині найближче їй до серця припав наказ глядіти сад. Ото вона й носилася хвостиком за бабою то засіваючи, то прополюючи, то поливаючи грядки. А як щось не бажало рости, чи росло слабким та кволим, пхалася зі старою на скотобійню на просини. Махлу в подорож з собою не брали, бо її ноги не витримають довгу путь. Тож Махла чекала, як пес на прив’язі, коло порога, поки сестра з бабою вернуться. Здалеку бачила, як вони тягнуть на пожертому іржею візку бутлі зі свіжою кров’ю, чула псалми, котрі баба та Єва співали дорогою. Собі починала теж намугикувати слова, і що ближче ставали постаті, то голосніше й завзятіше доєднувала до них свій голос, аж слина починала текти її підборіддям. Так мугикала поки баба не знімала із неї ціпок і не наказувала поливати зав’ялі кущики. 

  Пізніше Махлі пояснювали, чому вони з Євкою більше не зможуть жити у баби. Казали про неналежний догляд, запущеність, позбавлення опіки. Махла супилася, бо знала тільки, що їм велено глядіти сад, і що Єва любить глядіти сад, а Махла любить Єву. Отих інших слів не знала, тож не второпала чому їх з сестрою поселили в інтернаті при монастирі, і що таке той інтернат. Та тут теж був сад, і його теж треба було глядіти. 

Євка взялася за справу завзято, що й матушки її утихомирювали, мовляв, і земля тут не та, і добрива не найкращі. І тільки Махла знала про вихід. Розказала Євці про засіб, але та навідріз відмовилась. Тож Махла сама потроху нишпорила закутками, витягаючи із мишоловок розчавлені сірі тільця, потайки підловлювала котів, що плодилися у сараях, краденим з кухні ножем перерізала худенькі шиї, поки ніхто не бачить підкопувала здобуте під найслабше бадиллям. Тільки добувати кров було все складніше, бо матушки помічали червоні засохлі краплинки на її одязі і помічала Євка. 

  Отак і того разу вона пронишпорила за Махлою до дальніх закинутих теплиць. Побачила як та зрізає шкіру з давно мертвого бездомного собаки. Сварила сестру, кричала на неї, зацідила ляпаса по щоці. З очей Махли бризнули сльози і вона теж вдарила Євку. Била та била, аж поки злість не змилася червоною кров’ю. Кров струмками текла із шиї, грудей, розчахнутого живота, розносила колючий запах металу довкола Махли, і як колись Ісусова кров стала вином для апостолів, так Євина водою всотувалася у землю, напуваючи сад. 

Тоді Махла узріла істину. У нескінченій любові працювала довго й старанно, ховаючи Єву, обплітаючи її тіло численними корінцями. І коріння таки проросло поміж Євчиного кістяка. Живлячись її кров’ю та плоттю, стебла ставали Євою і тягнулися вгору, розквітаючи темним листям троянд і буйними півоніями. Євчині жили обернулися вусиками винограду і самі грона тепер повсякчас спостерігали за Махлою незліченними ягодами сестриних карих очей. А коли виноград подавали до столу, Махла із захопленням спостерігала, як монахині сунуть до рота живі очні яблука і як ті лускаються між зубами, розтікаються густим слизом по роту. Коли хтось випльовував з яблук чи груш кісточки, Махла дбайливо збирала кожне насіння, що насправді було білосніжним зубом сестри та розкидала подвір’ям.

  Дарма, що ніхто більше не бачив, як воскресла Єва поміж зела. У кожній дрібниці в саду Махла впізнавала сестрину плоть - маленький кущик плюща розрісся блідо-рожевими нутрощами Єви, обплів одну зі стін храму так, ніби хто постворював нову ліпнину, крізь зрізане пагіння квітів, якими прикрашали монастир на свята, стирчали Євині кістки, доповнюючи убрання іконостаса, її кров бубнявіла на конваліях та чорнобривцях і накрапала на мармурову підлогу, пасма волосся проростали через шматочки шкірі в серцевинах бутонів і спадали униз золотистими хвилями.

Всі вирішили тоді, що Єва полишила хвору сестру та втекла. Махла лиш насміхалася з тих балачок. Бо як і велів Господь, Єва тепер довіку глядітиме сад. А Махла довіку любитиме Єву.