Там, де серце

Спалахами крізь його життя проходить мати.

– Хто-хто ти за професією?! – перепитує дівчина на першому побаченні та сміється. Він опускає очі. На винній плямі, що розповзається по скатертині, проступає силует матері, її голос дзвенить у вухах: «Ти виродок, просочився крізь спіраль, пусте місце, погань! Якби не ти, я б зараз на великій сцені була! Сволота!»

C14H11Cl2NO2   Дихлорфеніламіно-фенілоцтова кислота. Диклофенак. Немає болю.

У матері живе страшний звір. Він народився від любові до батька. У батька короткі пальці, він чудово грає на трубі та вміє розповідати смішні історії. Він пхає ці товсті пальці в промежини інших жінок, а потім тиче матері під носа. Вона верещить, плює йому в обличчя, а він знімає з неї труси. Тоді мамин звір відрощує око, лапу, або довгий палець на шостій руці.

У звіра вже сотня очей, десятки голів і потужна печінка. Звір голодний, і йому точно не подобається дитячий сміх. Не подобаються дитячі щоки, вилиці, маленькі слабкі плечі, лопатки, ключиці. Він трощить та ламає їх за кожної нагоди. 

Сусіди тупцюють і шепочуться на сходовому майданчику, вирішують, чи викликати поліцію.

C10H15N метил-альфа-метилфенілетиламін. Метамфетамін. Немає сну.

Від страху перед матір’ю він виплекує власного звіра. Розміром не більшого за кошеня. У звіра все гаразд з анатомією, він милий, елегантний, розумний, захоплюється англійською літературою. Він може вимовити звук [θ] як native speaker і прочитати кілька сонетів Шекспіра. Він може змінювати ритм фрикцій, завмирати й прискорюватися, робити одне глибоке проникнення на кожні три рази, тримати темп годинами. Він заносить усі перемоги до маленького записника, дрібними друкованими літерами, наче залізними гачечками на материнському бюстгальтері.

«Чуєш, ти чого витріщаєшся, я ж тобі мати, мені спекотно. Допоможи застебнути ліфчик». Він намагається приховати ерекцію, але вона хапає його за зап’ястки та притискає до себе. «Великий, як у батька,» - каже та отримує струмінь до рота. 

C9H13NO3   1-(3,4-дигідроксифеніл)-2-метиламіноетанол. Епінефрин. Усе пам’ятаю.

Маленький звір нікому не вірить і в усіх підозрює обман. Йому зносить дах від тиші, він шукає, винюхує, виглядає, до чого б причепитися. Найбільше він боїться, що на нього необачно наступлять, ні, закреслено, «навмисно наступлять», тому він першим впивається в кісточки, просочується під шкіру, проникає в череп і кричить крізь очниці. Хробаками з рота сиплеться його лайка: «Що це? Петрушка? У супі? Ти навмисно? Ти ж знаєш, як я ненавиджу цей запах! Чого ти? Він не був настільки гарячим! Ну зайчику, я не хотів, поїхали в лікарню». Він вчить напам’ять ще один сонет і заводить новий записник.

Сусіди тупцюють і шепочуться на сходовому майданчику, вирішують, чи викликати поліцію.

Коли мамин звір нарешті проростає метастазами, його кличуть до неї як найкращого спеціаліста з паліативної медицини. 

– Прекрасніше з усіх мистецтв – це театр, – каже мати, перекидає повне судно, дригає ногами, втрачає контроль над довгими красивими пальцями з ідеальним манікюром. 

– Ні, мамо, прекрасніше з усіх мистецтв – це фармакологія, – відповідає замість нього звір, і вперше за багато років син спокійно засинає, звільняючи місце.

C17H19ClN2S 2-хлор-N,N-диметил-фенотіазин-10-пропанамін. Хлорпромазин. Не рухаюся.

Руки, звиклі до точних доз фентанілу, зараз зраджують. Він знає атлас анатомії напам’ять, але жива плоть під лезом перетворюється на місиво. Величезні груди, проїдені раком, м’язи, спалі легені, як лілові шматки м’яса.  Він шукає пульс, затискає судини, вливає у неї рідину, мацає пальцями вглиб грудини, але не знаходить серця. Йому здається, що вона регоче, захлинаючись слиною та кров’ю. Усе її тіло трясеться й стікає липким потом. Тоді він полосує її по животу, заштовхує в розріз руку, пробиває діафрагму і, намотавши на кисть усе, за що може зачепитися в грудині, з силою смикає на себе. Нічого. 

З квартири нестерпно тхне калом.

Він сидить перед дзеркалом у замкненій кімнаті.

C14H22N2O Лідокаїну гідрохлорид моногідрат. Нічого не відчуваю. 

Глибоко розтинає міжреберний проміжок, розсуває волокна м’язів і вглядається в власну рану, юшачи густою, темною кров’ю. Йому здається, що він бачить, як воно б’ється.

Сусіди тупцюють і шепочуться на сходовому майданчику, вирішують, чи викликати поліцію.