Ця - моя!

Вони стояли в селедині кімнати.

Один сказав:

— Це моя!

Льося і Тьома з тлетьої глупи дитяцього садоцьку п’ятого комбінату. На килимоцьку на підлозі були лозкизані ігласки, цьобітки та купки одезі. Споцятку вони поцяли длацца, але ноги у Снєзани було дві — обом вистаціло. Цявкання погуцнісало. А мозе його плосто стало більсе цютно. Коли Снізана все сцє бігала, вона клицяла дузе гуцьно. Тепел не бігає, бо у неї нозек нема.

Цявкали вони не довго — у Снєзаноцькі маленькі нозі. Бо вона тез з тлетьої глупи. Потім вони троски постояли мовцьки. Заклив оцєнята.

Один в синеньких солтіках, а длугий — без. 

Один з пальціками на луцях, а длугий — без. 

Один з лотиком в сматоцьках мняска, і длугий — тез.

Але потім зивотики у них заулцяли.  Вони знов лозклили оценята. І обелнулись. Міз ними, тлоски подалі все сце лєзяла Снєзаноцька. Без нозек. А луцек у неї і до цього не було. Те, сцьо залисилось, не поділити взе на двох. 

Плоте це було невазливо. Обелнулися вони в інсий бік, до кута. Там, селед вонюціх кісецьок, випотлосених тлупіков і повзаюсіх мусеняток длиґалась голенька нозка. Свізенька. Зивенька.

Тьома сіпнувсі йти туди, але у нього сцьос випало з солтіків — сматоцьок мняска. І Льося кинуся за ним йому в нозі. Вони довгесенько возились і цявкали на підлозі, а потім затихли. Та більсе не цявкали. Самі відвазні муськи поцяли до них підкладатись, сцьоб відкласти яєцькі.

«От і добле», — сказяла тут я, бо це буля моя нозя, сцьо длиґалась. Я взе давно тут лєзяла.

Сце напоцятку великого потлосіння, навкольо мене всіх зивих дітоцьок випотлосили дітоцки-зьомбаки. Вони цявкали лізними частинками тілець. Я залилась гибоко в куті селед тлупіків, проте хотіла все баціти. І дихати.

Мені посцястило, мої оценята були не єдині біля моєї гольови. Вони хлустіли як виногладини і зомбаки їх дюзе любили, але їх було так багато, сцьо одне в мене залисилось. Потім всі потлоскі плотухлі й відігнали всіх зьомбаків смолідом. А мені там бульо тепленько.

Я вилізла зі смердюцьої купи кисьоцьок і підісла до Снізани — вона мовцяла. Бо сама свого язика взе зї’іла — тільки целюсть тлемтіла. «Яка тупенька — он мозьок целез вусько витік. А я лозумненька — я такі слова знаю!..  І для цього тобі мозьок — тез.» — сказяла їй я. 

«Нозєк в тебе взе нема. А тлусікі віділвали лазом з нозками, — я подивилась на те сцьо залисилось, — Але це моє!»

Мняско там було саме смацненьке. 

Дузе добле для здоловля!