Post Mortem

Останнє, що пам’ятаю, — сліпуче світло фар та скрегіт гальм.

А далі прийшла чорнота.

Я отямився на холодному металевому столі в напівтемряві. Погляд уперся в стелю, де блякло світила люмінесцентна лампа. Зі стін, з кожного кутка, на мене дивилися об’єктиви камер, повсюди висіли якісь датчики.

Де я? Що зі мною?

Я спробував підвестися і глянув на свій торс. Від ключиць до паху тягнувся грубий Y-подібний шов, скріплений товстою чорною ниткою. Краї розрізу трохи розходилися, відкриваючи жовту жирову тканину під шкірою. Обидві ноги були розтрощені. Схоже, ніхто навіть не намагався скласти докупи дрібні уламки стегнових кісток: їх просто загорнули у м’язи та шкіру, як кривавий пазл. Та, на диво, болю чи кровотечі не було.

Як я тут опинився? Це лікарня? Розум судомно намагався щось пригадати, та замість спогадів зяяла порожнеча. Паніка закипіла миттєво.

Я розкрив рота, щоб покликати на допомогу, але замість звуку з горла вирвалося лише хрипке, вологе клекотіння. Я гарячково приклав руку до шиї і з жахом усвідомив, що моя гортань розірвана.

Може, це галюцинації від ліків? Зараз сюди зайде медсестра і все пояснить! От-от прийде! Господи! Молю тебе, хай тут з’явиться хоч хтось!..

Час минав, але ніхто так і не прийшов.

***

“1 раз на 100000 смерть не фінал” — напис, нашкрябаний чимось гострим на бічній стійці шафи, породжував ще більше запитань.

Чому так не пощастило саме мені? Хто і для чого за мною спостерігає? Що далі?

Я звалився з металевого столу і доповз до вхідних дверей. Звісно, вони були зачинені. А на мої стуки, виття і жалюгідні спроби їх виламати ніхто не відреагував.

Я вже не сумнівався в тому, що мертвий. Ба більше, з жахом зауважив, що моє тіло швидко деградувало. Язик набряк, вкрився густим сірувато-жовтим нальотом. Від мене смерділо зіпсованим м’ясом. 

Згодом у кімнаті з’явилися жирні чорні мухи. Вони постійно гуділи, настирливо лізли в обличчя. Першу кладку личинок я намацав у куті лівого ока. А вже через кілька днів витягував їх жирні білі тільця з вушних каналів, діставав із глибини носових ходів. Паразити дісталися паху: крайня плоть кишіла хробаками, нагадуючи вражений гниллю гриб.

Понад усе на світі хотілося нарешті померти. Та смерть не приходила. На підлозі знайшов металеву авторучку із затертим маркуванням “PER CORRUPTIONEM AD ESSENTIAM”: мабуть, її впустив той, хто зашивав моє тіло. Не вагаючись ні секунди, я встромив її у праве око, сподіваючись пошкодити мозок. Та нічого не змінилося, навіть коли залізо повністю увійшло в череп. Єдиним порятунком могла б стати пожежа, але в кімнаті, вистеленій кахлем, не було нічого займистого.

Моє тіло набухало. Я перестав його впізнавати. Шви на животі не витримували тиску і почали розходитися. От-от і моє черево просто вибухне, як величезний налитий гнійник.

Цього гною треба позбутися!

Пальці легко увійшли в розріз. Трупні гази вийшли із шипінням. З мерзенним хлюпанням з живота полилася в’язка коричнева сукровиця разом із частинами органів. Сморід розпаду став нестерпним навіть для мого атрофованого нюху. 

Позбутися!

Я витягнув сіро-бурий, роздутий газами кишківник, далі виколупав з черевної порожнини печінку та шлунок, схожий на брудну ганчірку. Я викидав частини себе, як баласт корабля, що тоне, але усе одно йшов на дно.

На якусь мить мені полегшало. Вперше за довгий час я контролював хоч щось. Навіть стало байдуже до тих, хто невідривно слідкував за моїм гниттям, фіксував кожну зміну тіла. Мої дні були полічені.

Спершу остаточно зник зір. Очі, що стали прихистком для личинок, перетворилися на порожні дірки. Я провів пальцем по очниці — там тепер кишіла волога, пухка маса. Хробаки вже доїдали зорові нерви, заглиблюючись усередину черепа. 

Мені все ще вдавалося ворушити пальцями, але невдовзі сухожилля остаточно відмовили. Потім зникли відчуття від будь-яких дотиків.

Світ звузився до звуків. Я чув тільки безперервне копошіння комах у черепі. Останнім, що зафіксував, перш ніж ця гидь дісталася до середнього вуха, було клацання власної щелепи, що відвалилася. М'які тканини більше не могли її тримати. А потім наступила абсолютна тиша.

Я став нерухомою купою гнилого м'яса. Але моя свідомість, позбавлена будь-якого вікна у світ, продовжувала існувати. Без очей, щоб бачити. Без вух, щоб чути. Без шкіри, щоб відчувати.

Я навіки застряг у нескінченному ніщо, де немає навіть смерті, щоб мене врятувати.