s0-ne4-k0

Емма вийшла з таксі біля ресторану, де вони з Деном планували відсвяткувати річницю. Двісті шістдесят три дні з моменту першої зустрічі. Чудна цифра, але Ден прошепотів уранці, перед тим як вибратися з ліжка, що не варто наслідувати інших. Якщо така святкова подія робила його щасливим, вона не збиралася заперечувати.

Після роботи вона заїхала додому, змінила повсякденні джинси й блузу на літній квітчастий сарафан, вдягла кулон у вигляді знаку нескінченності, який Ден подарував на минулу річницю, — був стодванадцятий день їхньої зустрічі. Оновила макіяж, бризнулася парфумами. Хоча цього можна було й не робити. На диво, сьогодні шкіра сяяла місячним сяйвом, зелені очі виблискували, наче краплі роси на листі після літнього дощу, а тілом вібрувала нестримна енергія, яку не зміг загасити довгий і нудний робочий день. Він же не зміг притлумити ані запахом поту, ані бензиновими викидами ніжно-солодкий аромат олії для тіла, який Емма нанесла ще звечора.

Напівдорозі до дверей ресторану Емма застигла від неочікуваної думки. Можливо, сьогодні не доведеться нічого вдавати: ця незнайома тілесна енергія вибухне зоряним феєрверком, згасне маленькою смертю. Вона цього прагнула, жадала. От би нарешті дізнатися, як це?..

Щось впало під ноги, перервавши роздуми. Емма відступила, але недостатньо швидко, на квітчастий поділ сарафана полетіли червоно-чорні краплі слизового блювотиння — гнила мокрота впереміш із кров’ю. Вкрита червоними виразками істота — і людиною не назвеш, — з пінним слизом на голові і злиплим волоссям, схожим на жмуток водоростей, викинутих на берег раптовим штормом, корчилася на асфальті, хрипіла, з пронизливим бульканням звільняючи легені від гнилості.

Емма ледь дихала. Не від страшного видовища, що виїдав очі. Не від гидотного запаху, який випалював ніздрі. А від розуміння, що бачить свою майбутню долю. Вона ж знала, що не варто обманювати, але сподівалася, що удавання не вважатиметься брехнею.

Ніхто не знає точно, як саме передається вірус облуди. Явно не повітряно-крапельним шляхом. Ніхто не знає достеменних симптомів хвороби. В якийсь момент ти випромінюєш здоров’я і красу, а наступної миті ти — опухле створіння, що гниє, відлякуючи оточення і себе самого гнійними виразками, хлюпотливим голосом і жахливим смородом. Бо спочатку брехня прикрашає — як навколишній світ, так і людину в ньому. Але вона бруднить брехуна зсередини. А тепер внутрішні нечистоти, яких ніхто не бачив, вилізли назовні.

Курячий грип. Свинячий. Корона. А тепер от вірус облуди — s0-ne4-k0, як його назвали вчені. Матінка-природа клацнула пальцями, і щось змінилося в людській ДНК: тепер кожне неправдиве слово залишає свій знак на тілі. Очевидно, що не тільки слово.

Емма відступила ще на крок.

Ден вибіг із ресторану, щось кричав, але Емма наче й не чула. У вухах гудів моторошний діагноз: «Хвора!»

Вона кохала Дена. Він був дивовижним: смішив і тішив її, захищав і турбувався, відчував, коли треба відступити й коли потрібно зітерти всі кордони. Оце безмежне й безіменне тріпотіння в її серці було коханням, правда ж? Але якогось пазла не вистачало. Не було блискавки, удару струмом. Емма вважала це своєю проблемою, тому симулювала. Кожної ночі. Вона боялася, що інакше Ден залишить її і вона зостанеться одна в цьому світі. Знову.

А тепер вона хвора. Удавання — це теж брехня, хоч і мовчазна.

Все ще в якомусь мареві вона заскочила в таксі. Назвала якусь адресу. Згодом вийшла. Кудись підіймалася, а зараз стояла на вершині стрімчака. Далеко внизу ремствувало й гримало море. Емма дивилася вдалину, але перед очима чорним і червоним миготів страх. Вона не одразу зрозуміла, що це сонечка. Їх не злічити. Емма потягнулася до комах, зачарована мерехтінням — наче у вихорі пелюсток з едемського дерева. Тонкі ніжки — чи вусики? — торкалися шкіри, викликаючи легенькі хвилі-сироти, аж поки тіло не здригнулося від кольорового торнадо усвідомлення. Сонечок вабив нечутний людському нюху аромат, запущений процесом гниття, — наразі солодко-пряний, який згодом перетвориться на нудотний сопух гниття.

Емма не хотіла для себе такого страхітливого фіналу. Тому зробила крок уперед...

***

Тіло жінки у квітчастому сарафані знайшов сторож будівництва, коли вранці робив обхід території. Вона лежала тут давно, кров устигла звернутися, та й шия була вивернута під неприродним кутом, але чоловік все одно нахилився перевірити пульс. З напіввідкритого рота вилетіла червоно-чорна комашка, ковзнула по тильному боці чоловічої руки, залишаючи кривавий слід — чи то подряпину...