Корм

Люблю тварин, завжди їх любив. Набагато більше, ніж людей. З дитинства, через жорстокість однолітків, я ріс відстороненим і замкнутим. Батьки мене теж не жалували, вважали дивним і часто карали за те, що я не такий, як усі. Боялися, «що скажуть люди». Мені доводилося брехати вчителям, що я просто невдало впав.

А от дядько був іншим - завжди добрим до мене. Він часто брав мене на свою ферму. Мені там подобалося. Ферма була невеликою, але приносила великі гроші. Щоправда, всюди висіли замки. Дядько підсміювався, що це для моєї безпеки, бо свині великі, а я їм — «на один зуб».

Ці свині були якимись злими й часто пронизливо, істерично кричали. Дядько пояснював, що їх тримають голодними: від стресу в кров виділяються гормони, і м’ясо стає солодкуватим, ніжним, буквально тане в роті. Він казав, що хороший стейк залежить від процесу годування.

Корм привозили великими бусами із тонованими вікнами. У такі моменти дядько завжди зачиняв мене в будинку, повторюючи, що свині голодні й мені краще цього не бачити. Тоді з вулиці лунали ті самі крики. Спочатку вони лякали, та згодом я звик. Час від часу приїжджали інші дорогі машини з охороною. Неприємні, огрядні чоловіки, яких я бачив на бігбордах дорогою до школи, передавали дядькові товсті конверти і забирали із собою важкі ящики. Я пишався його впливовими знайомствами, а дядько після таких візитів завжди давав мені гроші на морозиво.

Одного разу я прийшов на ферму без попередження. Дядькової машини не було, і я вирішив погуляти сам. Побачивши, що замок на дверях головної стайні відкритий, я зайшов усередину.

В обличчя відразу вдарила стіна важкого повітря з густим металевим запахом. Навпомацки шукаючи вимикач, я почув звук жадібного вологого жування та дивного хрускоту, схожого на ламання сухих гілок. Включилось світло. Перше, що я побачив — кілька свиней запекло роздирали щось у кутку. Я підійшов ближче. Паніка накотила миттєво, я думав це працівник, але на понівеченому тілі не було спецодягу — лише звичайні джинси та чорна футболка. Як у простої людина з вулиці. У трупа вже не було рук і частини правої ноги. Свині, вимазані густою багряною рідною, без упину шматували плоть, а одна з них із божевільними очима здирала м'ясо з обличчя чоловіка, оголюючи білу щелепу та хрящі. І найгірше в цьому було те, що першочергове відчуття паніки зникло, і я дивлюся на це без жодних емоцій.

З цього трансу мене вивів звук двигуна надворі. Почувся спокійний голос дядька: — Заносьте. Вони, певно, ще з першим не розібралися, але це нічого. Страх — найкраща приправа.

Повз мене пройшли чоловіки із закритими обличчями. Я відчув дядькову важку руку на своєму плечі, коли нове зв’язане тіло полетіло за загорожу. Поки одні свині доїдали першу жертву, величезний кабан повільно підійшов до нової, живої мішені. Гострі ікла з тріском розпороли йому живіт, випускаючи назовні гарячі фіолетові тельбухи. Чоловік захлинувся власним криком.  Тут я остаточно зрозумів, щоразу я чув не крик голодної худоби, то був крик чергового «корму».

Ми стояли разом, споглядаючи цю гротескну картину. Дядько заговорив рівним, упевненим тоном: — Думаю, ти бачив, що до мене приїжджають не прості люди? Ти хлопчик розумний і вже давно все зрозумів. Знаєш, чому багаті люди люблять хороше м’ясо? Бо вони все життя їли інших людей. Просто не всі роблять це буквально. Коли людина стає ресурсом, залишається тільки питання — хто на цьому заробить. І я вирішив, що це буду я. Це дало мені силу і вплив, а без них я міг би бути тим же кормом. Ти помітив, як швидко звик до криків? От так працює будь-яка система, спочатку страшно, а потім ти це приймаєш і звикаєш. Я знав, що ти мене не розчаруєш. Ходімо, мій хлопчику, сьогодні у нас на вечерю неперевершені стейки.

І я пішов. Я любив свого дядька і вірив йому. Якщо для нього це нормально, то, можливо, в цьому немає нічого поганого. Дорослі ж краще знають, що правильно а що ні.