Свербіж

— Івановичу, ви ж самі все розумієте.

Оце й було все, що він сказав, коли звільняв мене.

Попри всі спроби зробити свій голос співчутливим, по його обличчю я бачив, що йому байдуже — на моє місце прийде хтось новий, не встигну я підписати всі відповідні документи. 

Для нього це дрібна подія, яка злегка зіпсувала йому настрій непростою розмовою, а для мене — все життя.

Останні тридцять років я тільки тим і займався, що по лікоть длубався у м’ясі, перебирав його, відрізав жили та жир, відділяв від кісток, дрібнив на відповідного розміру шматочки. На заводі я пропустив випускний доньки, не побачив, як робить перші кроки онук. Стомлений, я нерідко ночував на підлозі в кімнаті охоронців, бо в приміщенні не передбачалася наявність місць, де б спали працівники — у нас був доволі адекватний графік, яким я, однак, нехтував. Мені подобалося працювати: методичність рухів, запах крові та її вид, який чомусь багатьох гидив, втеча від думок і повна зосередженість на процесі… 

Я завжди затримувався допізна. Бо я, на відміну від решти працівників, любив цю роботу. 

Я б працював на ній до останнього свого дня.

Та все зіпсував сильний, нестримний свербіж, який я раптом почав відчувати, коли мені перескочило за п’ятдесят. Я мав би здогадатися, що мені цього не оминути: варто було пригадати батькові руки. У кірках та струпах, вони сочилися сукровицею, а часом і кровили, бо нестримно свербіли, чухалися так, що батько лаявся і крехтів, не в змозі втамувати сверблячку — його руки більше нагадували одну незагоєну рану. Як зараз пригадую:  сидить на ґанку, блідий, а іншою рукою тримає цигарку. І рука та, на контрасті з рештою синюшного тіла, ядуче-червона. 

Хвороба була неінфекційною, однак спадковою. Почала даватися в знаки тоді, коли дезінфектори стали настільки дратувати мою шкіру, що спричинений ними свербіж часом не давав мені спати. Мартиновичу, голові цеху, це не сподобалося. Усі мої благання, що захворювання ніяк не вплине на мою роботу, окрім як спричинятиме дискомфорт мені ж, Мартинович і слухати не захотів. Викликав до себе, поглянув на почервонілі руки, і промовив, постукуючи пальцем по заяві на звільнення:

— Івановичу, ви ж самі все розумієте.

У ту мить я думав, що розірву його. Розтерзаю, задушу, однак все ж якось заспокоївся. Я не міг так вчинити з ним, з людиною, яка подарувала мені ці прекрасні тридцять років улюбленої роботи, але водночас я не міг повірити, що він не розуміє, наскільки я був важливим для заводу. Скількох годував.

Завжди, коли я порався з плоттю курок, свиней або баранів, то думав про те, яку ж насправді благородну справу роблю — уявляв, як стомлений після роботи голова чиєїсь сім’ї ласує консервою, м’ясо до якої підготував я. Уявляв, як замурзане хлопча після школи їсть котлети, фарш до яких дрібнили мої руки.

Хворі, ні до чого не годящі руки. Скільки ж сімей я прогодував, нехтуючи своєю, не менш голодною, бо робота ця приносила небагато грошей. Дружина благала кинути це діло, можна ж працювати деінде й заробляти більше. Тупоголова баба, не розуміє головного. Я її годую. Годую наших сусідів, людей, які продають їй овочі, незнайомців, що проходять повз мене і навіть не розуміють, яку велику роль я відіграю в їхньому житті. Усі вони існують тільки завдяки мені й цим рукам, які більше ні на що не годяться.

Тупі, тупі руки. Два нещасних вкритих ранами обрубки, що годували всіх, але занапастили мене.

Я ненавидів їх. Зненавидів Мартиновича. Зненавидів усіх. Я суворо заборонив домашнім купляти м’ясо з нашого цеху, але що ж правди таїти — м’яса завжди хочеться. Але від його купівлі мене тепер теж завжди відвертало — я знав, що за кожним його куснем ховається чиясь рука, здорова, яка може робити те, чого я більше не можу. Але м’яса все ж хочеться. Родину одними крупами прогодувати не вийде, я все ж маю бути розсудливішим.

Та й Михась, молодший у нас, підростає, йому треба їсти м’ясо, багато м’яса…

Думки обірвав звук клямки, що повільно опускалася додолу.

— Миколо? — почув я дружину на порозі.

— Сідай, їсти будемо.

Я кивнув на свіжі котлети, як щойно зняв з пательні.

На моїй культі вже встигла запектися кров.