Настрій

Як не крути, а найкращий заклад Львова - це "Кнайпа Курнаха ". Вівторок, 11:00 дня - час коли жодна нормальна людина не піде їсти. Свинячі ребра вище всяких похвал але йти не хочеться тому ще королівський драник. Сиджу деякий час задоволений собою та цілком щасливий. Ну час і честь знати.

Доводиться перевірити свою амуніцію, ніж Okapi та Victorinox у задній кишені джинс. Розкриваю свій ніж до жорсткого клацання, закріпивши палець у кільці покликав офіціантку. Приємна дівчина запитує, чи все мені сподобалося, посміхається. У цей момент спрацьовує поставлене мною на поручні другого поверху піпікалка. Офіціантка повертається щоб зрозуміти що це гуде і мені не важко викинути її з другого поверху. Поглянувши вниз я розумію що шляху назад нема. 

Я з диким криком спускаюся сходами вдаючи що наляканий чимось зверху. Мені треба вбити трьох людей. Кричу щось незрозуміле, показую нагору, знову кричу. Перша вмирає жінка у віці, не зрозумілої комплекція. Я не уявляв наскільки легко можна вбити людину, просто проводиш ножем по горлу, вона навіть до ладу не зрозуміла, що сталося.

З барменом вийшло складніше, він повернувся до мене, я спробував проткнути горло, але ніж зіскочив. Втім, це його не врятувало, кілька ударів у живіт і він затих, повалився на підлогу.

Чи то я занадто швидко це зробив, а можливо просто від побаченого друга офіціантка просто стояла, витріщалася на все це, і тупо відкривала рот як у німому фільмі. Я обійшов її, але вона так і лишилася стояти на місці. У її очах було повне нерозуміння того, що відбувається. Я провів ножем по її горлу, але вона так і залишилася стояти. Її кров заливала все довкола.

Я вже збирався піти як двері відкрилися впускаючи нового відвідувача. Він розмовляв телефоном і навіть не зрозумів коли я встромив у нього свій ніж. Просто осел.

Я вийшов надвір, озирнувся, було схоже, що ніхто нічого не помітив. Сусідні двері відчинилися. Чесно кажучи я навіть не зрозумів чоловік це був або жінка. Я вдарив ножем у живіт і зачинив двері. 

Серце готове було вистрибнути, але я знав, що йти треба повільно, не привертаючи уваги і все було б добре, якби за спиною не пролунав крик. Слава Богу, мені залишалося пройтися до Федорова і звернути в бік. Я зайшов у перші двері, що трапилися, і опинився в магазині зі шкарпетками. Мила дівчина почала щось розповідати про акцію, було навіть ніяково вбивати її. Вона навіть не зрозуміла нічого і просто сіла, заливаючи все навколо. 

Сховавши тіло за прилавок, я виявив табличку "Вибачте, не працюємо", яку негайно повісив на двері. Це давало мені час на те, щоб схаменутися і заспокоїтися. Серце вистрибувало дихати було неможливо, мене знудило. Я просидів у кутку хвилин десять. Ніхто не заходив, що було чудово.

Це давало мені шанс на виживання що було дуже добре. Залишалося обчислити де приховані камери та датчики пожежної безпеки. Це нескладно, лише треба подивитися.

З пожежною безпекою все було просто – кілька датчиків, пульт та невеликий контейнер із піною, все відключилося буквально за кілька рухів. Значно гірші справи були з камерами, які тяглися до сейфа. Довелося скласти разом шкарпетки яких виявилося досить багато, куртку і ще чорт знає що. Підпаливши їх, я ще з хвилину почекав, і коли спалахнуло полум'я я вийшов з магазину.

Перейшовши на інший бік, я швидко пішов у напрямку храму. Погоні не було, звичайно було цікаво, що розгорілася на місці "Кнайпи Курнаха", але подивитися туди я не міг, щоб не привертати увагу. Буквально через пару кроків я вийшов на невеликий базарчик, пройшовши котрий я злився з натовпом.

Торговці книгами про щось говорили, хтось копався у купах, скажемо чесно, сміття. Кудись бігли студенти? Екскурсоводи намагалися зацікавити перехожих. Починався новий день. 

Сівши в автобус, я остаточно заспокоївся. Треба буде повторити, якось...