Не дякуй морю

Баба Параска прошепотіла мені на цвинтарі, коли клали Соломійчину порожню труну, що море дітей повертає. Тільки треба брати всі шматки. І не дякувати, бо море цього не любить. Я зиркнула на її руки — на правій бракувало двох пальців, на лівій трьох — і подумала, що бабка з'їхала. А та лиш дивилася на хвилі й всміхалася беззубим ротом, із кутика якого тонкою ниточкою тяглася слина.

Все сталося так, як говорила баба Параска.

Першого тижня — пальчик. Мізинець лівої руки, яким Соломійка тоді дуже боляче вхопила мене за сосок, вимагаючи більше молока. Кістка досі стирчить із обрубка білим уламком, обточеним, як галька. Навколо пальчика звисають торочки сухожиль, і в одному ще пульсує крихітна жилка. Кров скрапує на пісок, густа та темна, як і минулого разу. Тоді, коли донечка мене розсердила. 

«Брати всі шматки», — шепоче Параска в моїй голові. Я цілую обрубок, смокчу, доки кров не зупиняється, і кладу в банку з льодом.

Другого тижня — вушко. Праве, бо Соломійка не хотіла мене слухати, а на ліве була трохи глухувата. У вушкові видніється крихітна перлинка всередині завитка. З місця, де вухо відтяли, звисає клапоть скальпа з трьома рудими волосинками. У слуховому проході ворушиться щось біле — личинка вислизає мені на палець і завмирає. Я роздавлюю її між пальцями і кладу все в банку.

Третього тижня — черевце з пупком. Розріз по краях рівний, бо море не псує витвори мистецтва. А я тоді дуже старалася. Кишечник тонкий, як рожева нитка, обмотаний навколо двох ребер. Печінкою вже хтось поласував, а от селезінка ціла. Вона маленька, мов дика ягідка. З кишечника виходить молочно-зеленава маса — її останнє годування, ще не перетравлене морем. На диво, пахне ванільною сумішшю. Я нюхаю, доки не блюю в раковину, і блювотиння теж пахне Соломійкою. Не дякувати.

Четвертого — ступня з гомілкою, кістка досі стирчить, і я бачу сліди від леза. П'ятого — ще одне праве вухо, не Соломійчине. Я кладу і його. Брати все. Шостого — трахея, що звисає з моїх рук, мов перерізаний шланг. Я тоді дуже захопилася. Сьомого — стегнова кістка, що вийшла з суглоба. Восьмого — серце. Воно стискається в моїй руці й випльовує на долоню згусток чорної крові. У ньому три камери замість чотирьох. Нічого страшного. Море дає, скільки дає.

Дев'ятого — очі в мушлі, поєднані залишком зорового нерва, як вишеньки на гілці. Пам’ятаю, як Соломійка зиркала на мене, аж мороз брав шкіру. Більше не дивиться. Десятого — язичок із корінцем. Одинадцятого — губки, досі з молочною ниточкою між ними.

Дванадцятого тижня море нічого не приносить. Я стою на пляжі цілий день. Десь далеко берегом швендяє баба Параска, збирає щось у фартух, не дивиться в мій бік.

Тринадцятого — море віддає все інше. Малесенький тулуб роздутий, а синя шкіра злізає від ніжного материного дотику. Голівка з трьома ротиками, проїденими наскрізь морськими істотами. Нічого страшного. Морю також треба їсти. 

На столі я складаю Соломійку. Тоненькою ниткою зшиваю палець до долоньки, долоньку до зап'ястка. Шкода, що лівого вушка немає, зате є два правих. Сподіваюся, тепер вона мене чутиме. 

Шкіра роз'їжджається під голкою, нагадуючи мокрий папір. З кожного стібка б’є рідина — то жовта, то рожева, то чорна. Ребра ламаю руками, як хрустке печиво на сніданок Соломійці, щоб краще трималися купки. Кишечник заштовхую долонею досередини. Він холодний і вологий, обмотується навколо моїх пальців, немов слизький вугор. 

Я плачу й шию. Сльози капають в розкрите черевце донечки, і вона здригається.

Усі три провалля на місці ротиків розплющуються одночасно.

— Ма-ма.

— Хо-лод-но.

Третій присмоктується до грудей так сильно, що сосок тріскає. З мене йде не молоко, а густа кров. Шматочок за шматочком Соломійка пожирає мене. Спочатку крапля крові, тоді шматок шкіри, опісля ціла часточка залози. Вона ковтає і росте. Я ж стікаю червоною кров’ю, а ребра скриплять, виламуючись назустріч ротику. 

Терплю, бо це невелика плата за скоєне. Зате тепер Соломійка поряд. Головне, щоб слухалася.

Баба Параска стоїть у дверях. Беззубо усміхається. У фартусі в неї щось ворушиться.

— Дякую, — кажу я.

Вона хитає головою.

— Не дякуй, — каже вона ніжно. — Тепер море збиратиме тебе. Я прийшла навчити.