Гав

Той день запам’ятався майорінням білих простирадл. Свіжі й вологі, вони тягнули до землі тугі мотузки та, наче сперечаючись з міцним вітром, лопотіли й белькотіли під його натиском.

Поміж простирадл несамовито бігав дорослий пес породи гурдбасар. Розірваний ланцюг, що звисав з його ошийника, вицвірінькував жахливу пекельну мелодію, б’ючись об гладку бруківку. Його руда морда, його велетенська паща, його лапи — все було заплямовано ще свіжою теплою кровʼю. Він схилявся до землі, шарудів побитим носом по бруківці, вдихав запахи та шукав здобич.

Здобиччю були ми з молодшим братом, які так невчасно виявились захоплені зненацька на подвір’ї. Ми сиділи за високими кущами смородини. Я прикривав брату рота, бо його несамовите дихання могло нас видати.

Шурхотіння тканини навколо відвертало увагу пса. Він бігав, раптово міняв напрямок, проповзав, стрибав, а ми спостерігали крізь листя за тим, як ця руда проклята пляма мерехтить, наче світлячок.

Одне з простирадл, підхоплене веселим потоком вітру, гарцювало на об'їденому обличчі нашої матері. Вона завжди казала, що цей пес злий і казала батькові, що його треба приспати. Але він приспав її — розірвав ланцюг саме в той момент, коли вона повісила останню випрану підковдру, скакнув на неї в довгому кінематографічному стрибку, наприкінці якого його щелепи зімкнулись на шиї, завалив її і вирвав клапоть горла. Він проковтнув той шматок, і прийнявся гризти обличчя, яке практично повністю зникало в його пащеці. Іклами прокусив череп, і цей хрускіт було чути навіть тут, за цими кущами, де ми з братом на коцику складали металевий конструктор і під’їдали червоні кислуваті ягідки ще хвилину тому. Коли він вирвав їй нижню щелепу, я закрив на мить очі, намагаючись не втратити свідомістю.

Мама не встигла вичавити ні звуку з себе. Я теж. А от братик не стримався і запискотів. Але псу було в той момент байдуже — він насолоджувався і смакував, з’їв мамині губи, проштрикнув іклом ліве око, вигриз носовий хрящ, відірвав язик.

Я прикривав рот брату аж поки не відчув, що він більше не вимовить ні слова. Так і вийшло.

Мій погляд впав на двері до хати, шлях до яких був нелегким — потрібно було перестрибнути кущі, пробігти всю клумбу (тільки б не потоптати мамині квіти), перескочити дві сходинки на ґанку, відкрити антимоскітні двері, влетіти всередину і зачинити вхідні двері. І все це необхідно було зробити миттєво і тихо.

Брат простежив, куди я дивлюсь, і похитав головою: "Не добіжимо". Я знизав плечима: "Нема іншого виходу". Брат завмер на мить, поглянув на пса, що стояв і наче намагався почути щось, і кивнув: "Добре".

Я почав відлік загинаючи пальці: три, два, один.

Ми схопилися разом. Я це точно пам’ятаю. Разом перестрибнули кущі. Разом приземлилися на різнобарвні гіацинти (вони чвакнули під ногами).

Я застрибнув на ґанок і, коли відкривав сітчасті двері, краєм ока побачив, що тварина мчиться (насправді це було п’ять довгих стрибків крізь тишу подвір’я) до брата. Брат, як виявилось, намагався встати з вологої ковдри квітів, бо невдало приземлився.

Він встиг спертися на ліву ногу. Я запам’ятав його обличчя і його погляд в ту останню секунду: пекельна гримаса жаху і розчарування. Він встиг ображено глипнути на мене, коли сильним ударом, наче кувалдою, його відкинуло на землю. Пес навис над ним всією своєю масою, ставши йому на груди. Він схилив морду над братовим обличчям, але той так і мовчав. Тільки глибоко дихав, стиснувши губи і втискаючись в землю. З псової пащі тугою ниткою вихлюпнулась густа перемішана з кровʼю слина.

А потім він роззявив щелепу й одним миттєвим рухом розчавив маленьку братову голову. Почувся вологий хрускіт черепа і тіло хлопчика розслабилось.

Пес ґвалтував іклами суміш кісток, мозку і шкіри. А я ясно побачив братове око, яке вивільнившись від черепної оболонки, осіло на гіацинтову подушку і неначе спостерігало на свого ката з барвистого ложа.

Пес гарчав і жер. Відривав шматки шкіри, вилизував мозок, чавкав трахеєю. А я стояв закам’янілий, аж поки не зловив на собі хижий погляд тварини, що відсторонилась від трапези.

Я прожогом прочинив вхідні двері, залетів у середину і потягнув закрити за собою, коли крізь щілину в останню мить побачив чорні несамовиті очі та жовті гострі ікла, а на тому тлі — майоріння білих простирадл.

Хрясь! Ррррр! Гав!