Дзвінка Кицюня
Запах хлору палив ніздрі. Рима зачинила двері вбиральні та озирнулась. На підлозі й стінах — орнаментована плитка. В кутку — деревʼяна швабра з намотаною на неї дірявою ганчіркою.
Нервово заправляючи за вуха липкі пасма передчасно посивілого волосся, жінка опустила кришку унітаза та сіла на неї. Із сумки з коричневого кожзаму дістала жовтий канцелярський ніж.
У неї рак і ніхто не хотів їй допомогти.
З коридору по той бік зачинених дверей долинули гучні квапливі кроки. Хтось смикнув двері вбиральні та одразу ж пішов геть.
Рима не могла зрозуміти, яку частину її тіла пожирає рак. Інколи вона відчувала його в кишківнику, часто — в грудях чи в горлі, подекуди в кінцівках.
Лікар, до якого вона сьогодні прийшла, поглядав на неї зверхньо і насмішкувато. Його мокрі вицвілі вуса рухалися, коли він говорив до неї. «Це все у вас в голові», — казав він, шкірячи жовті зуби. Пихате чмо. Прищаве пихате жовтозубе чмо.
Цього разу вона не витерпіла. Підхопилася і вибігла з кабінету.
Рима в глибині душі знала, що все пройде саме так. Тому і взяла з собою канцелярський ніж. Їй хотілося побачити обличчя цього лікаря, коли вона покаже йому вирізану пухлину. Коли виконає ту роботу, яку мав би виконати він.
Жінка закрила очі і прислухалась до відчуттів. Напружилась, зняла кофту через голову. Розстібнула ліфчик. Потяглася, аби покласти його до сумки, але промахнулась. Він упав у калюжу застояної сечі. Блювотиння піднялося до горла. Рима міцніше стисла ножа.
На блакитні кахлі лікарняної вбиральні зронилися темні краплі крові, щойно ніж розрізав шкіру під соском. Бризки заплямували білий ліфчик, змішалися з сечею на підлозі. Рима обережно просунула в рану пальці. Натисла на гарячу, мокру плоть. Серце гупало, виштовхуючи з порізу все більше густої рідини. Запах металу змішався з запахом хлору. Рима прибрала руки і втомлено подивилась на тремтячі скривавлені пальці. Як могли всі ці лікарі відмовити їй?
Баба Рими померла від раку близько двадцяти років тому. В однокімнатній квартирі не було куди подітись. Тому дитиною Рима щодня спостерігала, як жовтішає, рветься та гниє тіло тої, хто колись годувала її молочним супом. Вночі баба кричала від болю. її простирадла щоранку були просякнуті кровʼю та гноєм. Ці рідини проливалися навіть крізь памперс для дорослих. «Якби ж то вона звернулася по допомогу від самого початку», — плювалася мати.
Рима була не така. Вона зверталася до лікарів з появою перших симптомів. Але жоден з них не вірив їй.
За дверима вбиральні знову прогупали кроки. Рима подумала, що її лікаря могло спантеличити те, як раптово вона вибігла з кабінету.
Тонке лезо ножа увійшло в стегно. Рима прокручувала його, збільшуючи рану. Її раптом охопила злість. На себе. На своє нещасне, кволе, нікому не потрібне тіло. В якому пухла смерть. Рухами різкими і нервовими вона різала себе. Встромляла лезо в ногу доти, поки не почула звук шкрябання металу об кістку.
У двері вбиральні постукали. Спочатку тихо, потім наполегливіше. Рима скорчилась на унітазі, підібгавши коліна під саме підборіддя. Біль пульсував у нозі та грудях, хвилями розтікаючись по всьому тілі. Як же вона одразу не здогадалась. Її рак спадковий. Хвороба баби зародилася в матці. Певно, в її матці теж вже давно це росло. Вона опустила ноги на підлогу, в липку калюжу власної крові. Зняла спідницю і труси. Стиснула зуби.
В двері вже щосили били.
Рима плакала. Її руки трусилися від адреналіну. Відрослі волосинки на її ногах губились в цівках крові. Наче хтось розчавлював стиглий гранат. Баба любила гранати.
З глухим тріском двері розчахнулися. На порозі стояв лікар — той самий, з мокрими вусами. Хвилину він беземоційно дивився на неї, а тоді підступив ближче. Взяв за запʼясток руки, у який лежав канцелярський ніж.
— Ви помиляєтеся, — прошепотів він. Його обличчя було так близько, що Рима відчула гнилий запах з його рота. — Все у вас в голові.
Риму трясло від болю та шоку. Чоло вкрив холодний піт. Вона не чинила опору, коли вусань підняв її руку і направив ножа у вухо.
— Ви чуєте? Рак у вас в черепній коробці. — Медик відпустив її руку і підбадьорливо кивнув. Його зацікавлено примружені очі хворобливо світились. Рима сильніше стисла руківʼя канцелярського ножа. Вона вперше відчула надію. У неї рак, і от нарешті хтось хоче допомогти.
