Мозаїка

— Бачиш-но, вони завше помирають, — промовляв чоловічий голос. — Ти щасливчик, мо’ побачиш завершену роботу…

Світло різало очі. Звуки відлунювали в черепі, наче всередині носилася маленька дівчинка і пискляво вигукувала слова, що потрапляли до вух. Дівчинка зі збитим у мокре червоне кубло волоссям, на чолі — прилиплі частинки мозку.

Я спробував ковтнути слину, але рот та горло сушило. Переді мною маячила біла пляма. Мружачись, я надав їй різкості, і вона перетворилася на кількаметрову чорно-білу мозаїку. Жінка з ягням на руках. Обличчя одухотворене, але пальці грубо впивалися в шерсть.

— Моя мати, — продовжував чоловік. Він крутив в руках іржаву ножівку. — Завдяки їй я став ким став. Лишилося тільки зобразити серце. Отам, бачиш, де в грудях зяє порожнеча?

Звідки ж я його знаю? З пам’яті виринали уривки: бар, склянки з крапельками конденсату, закуски і сивий чолов’яга, який мовчки слухав мою п’яну сповідь… як же він назвався? Сеолог, Косолог? Я тоді ще подумав, що він лікує переломи шийки стегна чи ще якусь хрінь. Ос… Остеолог!

— М-м-м! — я спробував позвати його, але в роті було якесь дрантя. Жирне і на смак як пил, що осідає на язиці, коли свердлять зуб. 

Я скосив очі і побачив, що був зафіксований на дерев’яній конструкції у вигляді чоловічка з гри в “шибеницю”.

Замотав головою, відчуваючи зародки паніки.

Навколо був якийсь маєток: високі стелі, ліпнина… і ця страхітлива мозаїка на всю стіну. Ненормальна, неприродна.

Остеолог відклав ножівку на стіл: 

— Брудний інструмент.

Взявши натомість обценьки, він прилаштував їх до мого великого пальця, наче до дерев’яної болванки. Спокійно, як тесляр за роботою. 

Мій страх тільки й чекав цього доторку, аби зірватися з ланцюга. Скрутив живіт. Вдарив у серце — і те шалено закалатало. 

Я заборсався в мотузках.

Господи, хай це буде жарт! Я сповідаюсь по-справжньому, я здамся поліції! Тільки нехай це…

Остеолог натиснув на інструмент… роздався сухий звук — як хрускіт шкаралупи у горіхоколі. То було як прищемити пальця дверима, чи радше несамовито його ними гамселити.

Я запищав, як зчавлена у кулаці миша.

Бризнули сльози. Рот наповнила слина і  просочила дрантя. 

А Остеолог вперся ногою в “шибеницю” і викручував обценьки, наче хотів обламати неслухняну гілку. Мене кидало то в жар, то в холодний піт. “Шибениця” піді мною трусилася. 

Ще один хрясь! — розряд стрельнув аж у щелепі. Я важко задихав. Здригаючись, глянув на розтрощений суглоб. Від синюватих смуг, які лишив метал, розходилася сіточка полопаних капілярів. Фаланга висіла маленькою ганчірочкою.

Остеолог підхопив зі столу ніж і відрубав її. Палець смикнув біль, і “ганчірочка” впала на підлогу. Зверху рясно закрапала кров. Підібравши слизьку фалангу, Остеолог без поспіху став відділяти від неї ніготь, шкіру, м’язи і залишки хряща. 

Коли він взявся приміряти очищену кістку до “серця”, до мене раптом дійшло:  мозаїка складалася з кісток. Скільки людей він… 

Мене наповнив тваринний жах.

Я не можу померти! 

Стравохід стиснув спазм.

А коли Остеолог кинув фалангу у контейнер, де булькнула білувата рідина, я виблював прямо у дрантя. Воно наполовину випало з рота, вимащене жовчю.

— Знежиримо… відбілимо й підсушимо, — Остеолог знову був поряд. Замахнувся і увігнав мені ніж у п’ясток. 

Лезо прохромило руку і ввіткнулося в дерево. 

Крик застряг у горлі. Фокус мого “я” перемістився до пульсуючої долоні. Остеолог розгойдував ніж туди-сюди, розширюючи рану. Лезо із чваканням просувалося, скрипіло об кістку, нарізало краї шкіри на тоненькі смужечки, які вивалювалися з рани і змивалися кров’ю.

По стегнах потекла тепла сеча. Та я ледве це зауважив — біль уносив мене до молочно-білого моря ягнят, яких пасла маленька дівчинка з пробитою головою.

Мов зі сторони я бачив, як Остеолог примірився і встромив ніж сантиметром правіше. 

— Третя п’ясткова кістка… 

Заліз обценьками в рану. 

Інструмент ковзав у крові, і Остеологу все ніяк не вдавалося видобути “третю п’ясткову”. Та зрештою кістка дозволила себе забрати, і я відчув нелюдське полегшення.

Остеолог почовгав до мозаїки, вертячи у руках закривавлену кістку. Здалеку лунав його голос:

— Нарешті знайшов, хто заслуговує бути її серцем. Будь-хто мені не згодився б. Ти ж бо вбив свою доньку, чи не так? Дубасив її молотком по голові… сам мені це розповів, — Остеолог зітхнув. — Міг стати першим глядачем. Шкода, мені конче потрібна скронева кістка. А для цього — брудний інструмент.