ЕНТРОПІОН

Корабель-колоніст самотньо дрейфував у глибокому космосі, мов здута бляшанка смердючих консервів. Роки ізоляції в безкрайній чорноті серед холодних зірок принесли свої плоди. Дались взнаки одноманітні раціони та виснажлива регенерація кисню. Ще можна звинуватити кляту долю, або позаземних паразитів. Саме так і зробила біологиня Анна Дігтяр. 

Вона виявила на пальці маленьку червону цятку, після чого відрізала собі руку по лікоть. Анну знайшли, коли та трахала себе відрізаним, ще теплим шматком власної руки, бо паразит змушував її розмножуватись будь-яким способом.

Капітан Павло Швець побачив у дзеркалі, як безбарвні довгі хробаки виповзають з його носа, і почав штрикати собі обличчя ножем. Павла встигли зупинити, коли під розсіченими бровами вже зяяли порожні очниці. На обстеженні паразитів так і не виявили. Але наступного дня капітан розпоров собі живіт і шукав їх у власних кишках.

Ще двоє членів екіпажу, намагаючись уберегтись від зарази, вийшли у відкритий космос без скафандрів. 

Втрачено основний вантаж місії: півтори тисячі кріогенних капсул відкрито не за протоколом. Стільки ж холодних тіл заповнили відсік нульової гравітації. Вони повисли в повітрі, повільно дрейфували, вдарялись одне об одне, мов великі бурульки, і кришилися. У них тріскала шкіра, рвалися м’язи, ламались кістки. Стук. Хрусь. Трісь. Усюди плавали відірвані голови з розкритими очима, посинілі руки, ноги, пальці, вуха й навіть шматки геніталій. Все це поступово перетворювалось на величезну кашу з обледенілої плоті. 

Корабельний хірург Адам Галайда намагався врятувати тих, хто залишився. Він розтинав тіла й шукав паразитів. Екіпаж із вісімнадцяти членів швидко скоротився до двох.

Останній пацієнт, інженер Давид Горбоніс, лежав у медвідсіку, міцно прив’язаний до операційного столу. Поряд висіли тіла без рук і ніг, під'єднані до плетива дротів і крапельниць для штучної підтримки життя. У повітрі плавала кров. Червоні кулі тихо лопались об білі стіни.

Адам потирав поросле щетиною підборіддя біля одного з підвішених торсів і тицяв пальцем у дисплей. Відштовхнувся й повільно перемістився до наступного. Бліде, виснажене обличчя хірурга не виражало жодних емоцій, а прилади не фіксували ознак життя в пацієнтах.

— Мені вдалося, — раптом пробурмотів він зшерхлими губами й притиснув руку до холодних грудей, у яких ще билось серце. — Вона жива, чуєш, Давиде? Ми на правильному шляху.

У відповідь інженер лише глухо простогнав крізь заклеєний рот.

— Пульс слабкий, але стабільний, — продовжив Адам і провів пальцем по зшитих рубцях. Там, де раніше були груди. Потім відштовхнувся до комп'ютера й додав запис: «сержантка Даніка Войтюк успішно перенесла операцію з видалення паразитів».

— Прийшов час витягнути їх із тебе, — оголосив Адам, одягаючи рукавички.

Давид стогнав і смикався, але намарно. Широко розплющені очі з жахом спостерігали, як скальпель повільно проходить його животом. Як розсувається шкіра, потім тонкий жовтуватий шар жиру. Як оголюються черевні волокнисті м’язи. Давид встиг побачити як вивалюються його кишки. Як піднімаються теплими паркими мотузками й починають мляво плавати в повітрі. 

— Бачиш? — Адам усміхався самими очима. — Вони вже всередині. Я їх витягну. 

Далі розітнув ребра по парастернальній лінії, але Давид уже цього не бачив. Грудина розсунулась, як кришка люка. Легені вивалились, здригаючись в останній спробі вдихнути. Потім кругове розчленування в плечовому суглобі. Пилка увійшла в акроміон з хрустом. Сухожилля ротаторної манжети тріснули, як мокрі мотузки. Права рука відпала і повільно відпливла в куток відсіку. За нею — ліва. Потім ноги.

Адам ще не закінчив, як механічний голос бортового комп'ютера сповістив про активацію протоколу «Останній ресурс».

— Що за нахер?! — підскочив Адам.

«Це назва експериментального нейроімпланту, — пояснив робот. — Він блокує біль, зберігає свідомість при смертельних ушкодженнях, підтримує життя в екстремальних умовах…»

— Я знаю, що таке нейроімплант, тупа ти бляшанка! — відгаркнув Адам. — Але програма не пройшла всіх тестувань. Капітан не затвердив її використання. Чому активізувався протокол? Хіба хтось таємно вживи…

Адам не встиг договорити, як обрубок тіла Даніки Войтюк різко вирвався з дротів і шугонув до нього. Очі, заповнені люттю, — останнє, що побачив хірург, перед тим як Даніка вп’ялася зубами йому в горло. Адам заревів і почав шалено штрикати її скальпелем. Але нижні різці вже заскреготали по шийних хребцях. Розірвана яремна вена не залишила шансів. 

Через кілька годин Даніка розімкнула щелепи й, з останнім подихом, встигла подати сигнал SOS. 

Корабель «N-tropi-1» продовжував дрейфувати. Тепер у ньому залишилось тільки одне життя. І воно щойно виповзло з вуха Даніки Войтюк.