Мамина любов

– Нумо розпочнімо спочатку, добре?

***

Займатися з ним сексом мені не подобалося. З його рота тхнуло гнилизною. Я уникала поцілунків, але він, не знаходячи моїх губ, намагався облизувати тіло. Засосував гострого язика прямо у вухо, ретельно вилизував вушну раковину – йому було байдуже, що я рідко чистила її від сірки – опускався до шиї, плеча, ключиці. Кожен слід від слини віддавав болем, мовби запалювався, й продовжував тхнути навіть тоді, коли я годинами сиділа в душі, натираючи шкіру до крові.

Одного разу, коли він кінчав в мене, презерватив порвався. З того часу хлопця, з яким зустрічалася півроку, більше не бачила. А за місяць на тесті з’явилося дві смужки.

Токсикоз почався якось надто рано. Мене нудило від парфумів, запаху сигарет, їжі, води. Мене нудило від самої себе, здавалося, що сама шкіра неймовірно тхне. Я тільки й робила, що блювала.

Рідина, яка виходила з мого рота, була яскраво-жовтою. Густою й липкою. Спочатку я просто йшла далі, але згодом відчула, що піниста текстура приваблює. Тож одного разу я нахилилася й злизала її язиком. На диво, гіркота не викликала нового приступу нудоти. Натомість внизу живота зародилося приємне тепло. Я доторкнулася щокою до жовтої плями, втерлася в неї волоссям, як кішка, вигнула спину. Так і заснула, насолоджуючись. Це стало моєю їжею.

Часто крутилася під генделиками, де п’яна молодь вибльовувала вміст своїх шлунків перед тим, як поїхати додому. Я приходила, лягала у блювотиння, обтиралася, поїдала неперетравлені шматочки їжі й отримувала від цього організмічну насолоду. Головне – волосся і шкіра пахнули іншими людьми, не мною.

На другому-третьому місяці живіт не виріс, натомість на моїй шкірі почали з’являтися пухирці. Прозорі й наповнені водою вони нагадували ікринки. Сотні, тисячі вони вкривали все тіло.

Одного разу я намагалася вичавити пухирець на долоні. Міцно вчепилася в нього нігтями, той запульсував. Вгризлася зубами, крутнула долонею, ніби вигризаю бородавку. Бульк! Ікринка спершу стиснулася, а тоді вибухнула. Біла рідина вприснула мені до рота, з рани ринула густа кров’янисто-чорна рідина.

Побачила хвостик, потім – крихітного пуголовка. Він випав на підлогу, почав битися в конвульсіях. Ротик його відкривався й закривався, ніби хоче закричати, але в будинку стояла мертва тиша.

Раптом у вухах боляче зашуміло, пухирці зарухалися. Почали розпирати, мовби от-от вибухнуть. Збурилися, забуркотіли. Пуголовки намагалися вибратися назовні. Де-не-де шкіра почала розриватися, оголюючи м’язи. Вже десятки ікринок полускалося: білі істоти валялися на підлозі й мерзенно скавчали. Що більше їх ставало, то голоснішим ставало скавчання.

Спершу хотіла втекти. Побігти до лікарні чи ще кудись. Зірвалася з крісла, підняла ногу, щоб придушити напасть, та якась невидима сила втримувала мене на місці. Я дивилася на білих істоток, бачила їхні тільця, вкриті купою оченят, милувалася ротиками з гострими зубами, дивувалася блиску хвостиків. Це були мої діти, з моєї плоті і крові, в цьому не було сумнівів.

Кинулася обіймати їх. Раптом захотілося порятувати кожного. Закидувала їх до рота, ковтала, сподіваючись, що їм вдасться знову стати пухирцями і вижити. Набирала їх жменями і набивала ними рота. Відчувала як жовта рідина з їхніх тілець розтікається в моїх стиснутих долонях, але була певна – хтось точно виживе.

Коли крихітних тілець на підлозі поменшало, сіла поруч й притислася спиною до тумби. Глибоко вдихнула. Видихнула. Заплющила очі.

Трісь. Спочатку почула, потім відчула. Трісь. Шлунок судомно стиснувся, як від діареї. Хряск. Бульк. Дискомфорт перейшов в м’язи, почав наростати. Раптом я зрозуміла – пуголовки вгризаються в тіло зсередини. Прикус кожного був унікальним. Я відчувала кожного! О, які ж вони цікаві, мої діти! Які незвичні, які талановиті, які обдаровані! Від них міг змінитися світ!

Від болю тіло почало судомити. Я впала на підлогу й забилася в конвульсіях. Але мене переповнювала гордість за свої творіння. Все, що я хотіла, віддатися їм. Прикласти до грудей. Хай би поїли моє тіло, знищили мене, знищили все людство, але вижили!

***

– А потім з’явилися ми, правильно?

           Очі понівеченої жінки, які щойно сяяли ніжністю, тепер випалювали офіцера ненавистю. Якби вона не була прив’язана, давно кинулася б на нього.

– Ви навіть не уявляєте, що зробили, – просичала вона. – Не можна забирати у жінки дітей. Хтось точно вилізе з тих ваших пробірок і…

           Жінка хижо всміхнулася, заплющила очі і не сказала більше нічого. Офіцер махнув рукою комусь за скляними дверима і вийшов.