10 тисяч псів

…І кинула у воду

І слід замило.

Ніченька минула.

Т. Г. Шевченко

Ця Голова наздогнала нас майже біля самого входу до бетонної туші занедбаного корпусу — рудувата, облізла, із всохлою лапою. Вона впевнено стрибала на трьох, перетворивши своє каліцтво на ритм. Дивилась тільки на мене.

Ханка присіла.

— Бідолаха, — сказала вона.

Бідолаха. Я знав, як працювати з такими. Їх було тисячі, можливо — десятки тисяч. Після певного числа перестаєш рахувати — лишається тільки жест: присісти, простягти руку, говорити плавно.

Сімейний підряд працював безвідмовно роками: я заманював, батько здирав шкіри. Мене від цього нудило.

Єдине, що я добре засвоїв: різниця між собакою і людиною переоцінена. Лімбічна система не розрізняє слів; вона зчитує тільки тон, позу і мікрорухи. Для кожного замка є свій ключ — і я навчився підбирати правильний.

Батька так і знайшли — за робочим місцем, у сараї: застиглого, з ножем у руці, по щиколотки у місиві власної крові й здертого шкірного лоскутиння.

— Може, візьмемо з собою? — запитала Ханка.

Я машинально прикинув, чи підходить ця Голова для навчання.

— Тобі це ще рано, Ханко. Облиш.

— Чому? — вона вже сиділа навпочіпки. — Дивись: не тікає, не скалиться. Уже довіряє.

Вона провела пальцями по собачому хребту — повільно, без тиску. Все правильно.

Ханка витерла руки об сніг і коротко кивнула:

— Йдемо.

Корпус «Біосинтетика» вростав залізобетонною підошвою в берег вузької річки, що задихалась під сірою шкаралупою льоду. Біля самого фундаменту крига вже скресла — набрякла, посіріла, але ще міцно трималася за бетон.

Двір, який ми перетинали, мовчав; під ногами хлюпала слякота. Виламані двері, оббиті сталевими листами, лежали стежкою до входу, прорізаючи кучугури. Ми пройшли всередину, збиваючи сніг з взуття. Щойно опинилися в холі, стіни відсікли сирість річки, але крізь двері все ще тягнуло холодом.

— Знімай обручку. Нічого зайвого на тілі.

Вона мовчки стягнула обручку, поклала в кишеню і закотила рукав.

Я вигнав із шприца бульбашку повітря. Прозора крапля набухла на кінчику голки.

— Що цього разу? Знову амігдала? — спитала Ханка.

— Глибше. Цингулярна кора.

Вона кивнула. Голка увійшла у вену.

На півсекунди в очах Ханки блиснуло щось хиже. Я натиснув кнопку диктофона.

— Препарат ЦК9+, три куба. Реакція миттєва. Зафіксовано стійкий канідний ефект.

Із нетрів коридору долинуло хрипле виття — наче в когось усередині завели моторчик з лезами. Промінь ліхтаря полоснув по підлозі та стінах.

Я повільно прибрав шприц.

Показався чоловік років шістдесяти — у вітровці й кепці — і проревів:

— Хто тут?! Стріляю в голову!

— Тепер я чую, як у нього дзвенять мізки, — сказала Ханка.

Очі Хриплого, прошиті капілярною сіткою, були настільки вирячені, що вже не закривались. Він смикав щелепою, ніби вправляв її на місце.

— Хто послав?! — Хриплий зупинився за кілька кроків і клацнув затвором.

— Не горлань. Ти ж не хочеш їх знову розбудити?

Я потягнувся у кишеню, знайшов білет у дельфінарій — той самий — і простягнув йому.

Хриплий схопив квиток і завис над затертим шрифтом. Я бачив, як він здається по диханню, по плечах, ніж входить в масло.

— Другий сектор... — видав він нарешті. — Далеко від води.

Ханка випередила. Крок уперед — майже впритул до Хриплого.

— Так краще, — тихо сказала вона. Голос був неприродно рівний. — Не обмочишся. А то знаєте, як воно буває: коли страшно — обмочуються, і коли помирають — теж.

Хриплий повернув мені папірець кінчиками пальців і сказав щось — але слова вийшли не в тому порядку. Щось тепле потекло з вуха по шиї. Я провів пальцями — не дивлячись на Ханку. Кров… А вона крутіша, ніж я думав.

Хриплий раптово рвонувся до дверей — я знав, що він вже чує їхній виск. Ліхтар божеволів у сутінках. Хаотичний вогонь — шість чи сім пострілів в нікуди. Ось і вони. Хриплий бився в корчах по снігу, марно намагаючись затулити вуха руками. Злетіла кепка, оголивши неприкритий шкірою білосніжний череп. Він повз до води. Вони завжди повзуть до води. Ймовірно, біля берега вже працювали активовані психоінфектанти — пожирачі пам’яті та уяви. Хриплий вже добіг, ліг на живіт і, розпластавшись по кризі, поповз червом до ополонки. Тулуб вже темнів у воді.

— Дивись, Ханко, а це вже вища ліга, — кивнув я, зупинившись у дверях.

— Бачу, — відгукнулась вона. — Сюрприз, сюрприз. То мені ще рано?

— Не так сюрприз, як необхідний бустер, прийми мої вітання.