Ахріман

Першим довелось проковтнути найбільшого - він тріснув на зубах, і залізний смак залив увесь рот. Блювота вже булькала в горлі, але старий наказав мені стриматись:

- Це спасіння для нас. Поки не звикнеш до болю, ковтай щонайбільше потвор, - доносилось з рота, що розтанув, як свіча від вогню.

Хто добре жував, того від болю він рятував. Я кусав, вони лускались, як солодкі зерна гранату. Мого брата від цієї пори як тиждень забрали. Мені не хотілось спасіння, тож я залишився сам посеред липких стін, що ворушились ночами. Я сидів, обпершись об них, на матраці, який просочився кров’ю та сечею інших дітей. Вони від каторг у сусідніх кімнатах стогнали, але в один час ми всі замовкали.

Після одної вечері старий відстібнув мене від іржавих кайданів, бо я порвав сухожилля в конвульсіях, як струни гітари. Чекаючи порцію, я роздирав загноєні рани. Під шкірою - жирні личинки, що роїлись у м’ясі. Прийде ніч - і вони знову полізуть зі стін. Будуть жерти мене, а я - їх.

- Цих ще не можна, - розповідає старий. - Вони ще сирі. Відкладуть хробаків у потьмянілих очах. Прокусять шкіру, немов дешевий туалетний папір, та наб’ють брюхо чорною кров’ю.

Я можу піти, але не зроблю цього. Чим страшніші тортури, тим більший екстаз, коли я ковтаю смердючий смаколик, що нагадує запечену кров. Здається, що сирі добре розпухли. Напевно, їдять тих, хто тільки приїхав. Клопи стали солодшими, але вже не хочуть мене.

Тепер я навмисно обираю живих, всупереч забороні старого. Все одно насолоду приносять уже не ті, яких приготував він. Бо плитка вже не потрібна, коли немає пекельного болю від молодих. Зараз біль проросте наново.

Я взяв усе в свої руки та напхав личинок у член. Я майже ридаю, коли мочусь, залишаючи іржаву калюжу.

Інколи в стіну хтось стукає. Вона шепотіла, що треба тікати. Але спасіння - в цих стінах. Вона з дня у день доводила, що все навколо - брехня. Не треба жерти їх, як каже старий. Можна жити без них. Як задовбало, невже не зрозуміло, що там також будуть страждання, але вже без цих любих створінь? Я кохаю їх, а тебе - вже навряд чи.

Вона досі стукає, тож треба кінчати.

Я залітаю в сусідню кімнату. Тут так само прекрасно. Трупний сморід і фекалії. Повітря густе та солодке, наче протухлий кисіль. Вона - на такому ж гнилому матраці. Стіна рухається й дихає. Вона оперлась об неї, наче прийняла та все зрозуміла.

Перед ударом я завагався, коли осягнув чарівне обличчя моєї сестри. Гній стікав по обличчю замість сліз. Вся червона й надута - вона німфа прекрасна. В мить мені захотілось цю плоть.

Я поцілував її в губи. Під ними було ворушіння. У яснах - той самий смак. Її рот був як рана, що жадав я.

Але вона зрадила. Сказала, що більше не може.

Я вдарив.

Її тіло заклякло, а мозок витік, як манка.

Старий все це бачив:

- Не чекай. Я все розумію і сам хочу.

Після цих слів я зняв штани і нахилився до неї. Вона ще була тепла. Думки ворушились. Прогризали всі сумніви. Я не міг зупинитись.

Її мізки вже були на мені. Я скуштував усе, що ховала вона. Я обмазався. Мої рани кипіли, мій стогін було чутно на весь коридор.

Всі прибігли дивитись. Вони бачили, як я рвав її на шматки. Нутрощі, як змії, виповзали на волю.

Це було тільки моє.

Тож крикнув старому, щоб той закрив двері й приніс ще одну плитку, зроблену з нашої крові.