Я відчуваю ножі

Я відчуваю ножі, що входять під ребра. Вони ковзають кістками, шкрябають їх неохайно, знімаючи плоть.

Я чую плюскіт власної крові. Чорна, густа, вона стікає повільно в бідони. Стоїть важкий тухлий запах — гарної якості моя кров, відмінної.

Твої очі, клірику, уважно слідкують. Що, подобається видовище?

Як м'ясо знімається все більше з кісток.

Як виринає з-під нього величезне, витягнуте як виноградина, серце.

Як воно сповільнюється, виштовхуючи з кожним судомним порухом усе більше крові.

І як та б’є з-під кісток і залишків м’яса, що, коливається, тремтить, безжально понищене, пошматоване ножами.

Я кривлю залишками того, що раніше було вустами. У роті крутиться кров від язика, майстерно вирізаного під корінь.

Так, ти стаєш усе кращим, але чомусь вперто залишаєш шкіру під щелепою. Не любиш оголені черепи? Це твоя фобія?

Зуби рядочком лежать на столі в прозорій рідині. Білосніжні, злегка загострені вгорі. Якому наївному ідіоту ти продаси їх як ікла тигра?

Коли ніж ковзає відкритим животом, пускаю кров фонтанчиком.

Тебе так кумедно перекошує, клірику. Ти тремтиш, але нічого не робиш. Дивишся з легкою недовірою та огидою.

Жахаєшся? Твоє тіло б уже здалося. А моє досі сильне, навіть після білування, після спускання крові.

Ти мій клірику, ти залежиш від мене.

М'ясо зрізане. Залишилися лише міцні, брунатні кістки, до яких ти вже тягнешся сокирою.

Рубай. Рубай і насолоджуйся. Ти більше ніде не отримаєш такого, клірику.

Першою падає моя права нога, потім ліва.

Ти рубаєш їх, обтесуєш. На що вони підуть? На стільці, столи? Скільки людей не усвідомлюють, якою цінною річчю вони володіють — зробленими з тіла справжнього бога.

Он там лежать мої роги, білосніжні, елегантно вигнуті, а біля них закривавлені кишки. Вони в густому, напівпрозорому слизі, який повільно коливається. Біла, довга трубка виглядає неймовірно навіть у тьмяному світлі. Якби хтось її побачив просто на вулиці, певно вирішив, що то величезна змія скинула з себе шкіру.

У витягнутій пластиковій посудині лежить печінка. Ти обтер її сухенько, і тепер величезний фіолетовий орган повільно обвітрюється.

Уявляю як випещений багатій сяде вечеряти на своїй яхті та насолоджуватиметься нею. Можливо, він навіть буде вірянином того, розп’ятого. Так, це було б добре. Хрестоносці кажуть же, що їдять “плоть господню” — нарешті вони спробують м’ясо справжнього бога.

Поки я занурився в дивні візії, ти, клірику, завдаєш останній удар.

І залишилися висіти в повітрі тільки моя голова і частина грудної клітини. Повиснули на ланцюгах, звільнені від усього іншого. Без хутра і шкіри, майже вже і без м’яса. Залиті чорною, густою кров’ю.

Світ раптом став темнішим — лампа знову перегоріла? Неочікувано хочеться щось сказати, але в привідкритій щелепі лише булькотить кров.

Серце починає шалено битися.

Очі починають боліти, а тоді їх застилає чорна пелена.

Ні... я сильний, сильніший за цього клірика. Я його створив! Він не здатний мене вбити. Я не одна ж якась нікчемна істота, ні, я більше. Я — вони, я — багато...

Я не можу померти!

Лампочка вгорі злегка замерехтіла. Чоловік у сірому комбінезоні підняв голову догори і скривився.

— Певно перегоріла, — пробурмотів він собі під ніс, повертаючись до підготування кісток. Точніше, тепер це вже рідкісне ебенове дерево.

Упевнившись, що все як належить, чоловік склав кістки та рушив на вихід.

Він кинув лінивий погляд на підвішені високо, неймовірно високо вгорі залишки туші. Вона нагадувала недопалок сірника на такій відстані.

Чоловік потиснув плечима, не помітивши нічого дивного, і пішов геть.

Те, що істота померла, він не взнав до початку наступного місяця, коли почали відпадати гнилі шматки.