Очікування

Затхле повітря гаража важкою пилюкою осідало в легенях Макса. Від задухи по чолі повільно, крапля за краплею, стікав піт. Натомість свіжозмащений «Кольт» у руках віддавав приємним холодом. Макс сидів у пошарпаному інвалідному кріслі, що залишилося від батька, і звично крутив пістолет на пальці. Його погляд застиг на пожовклій фотографії.

Час від часу він підносив руку до обличчя і з силою натискав на очні яблука. Це хоч трохи тамувало нестерпний головний біль. Здавалося, у прогнилому мозку звило гніздо ціле кодло опаришів. Вони копирсалися, зуділи, терлися об внутрішню стінку черепа. На відміну від Макса, їм було затишно плавати в бульйоні його розкладеного розуму, вгризатися у несвіже м’ясо, а потім срали під себе, заповнюючи черепну коробку кисло-солодким смородом гнилі.

Він не витримав. Підхопився. Став перед дзеркалом і засунув вимащений мастилом ствол до рота. Рука затрусилася так само, як і голова. Жовті зуби з клацанням стиснули метал. Макс застогнав. Постріл.

Ліве вухо пронизав огидний писк, перш ніж світ для нього остаточно занімів. Осколки зубів розлетілися в роті, впиваючись у піднебіння та щоки. Від гострого болю з очей бризнули сльози, а в ніс вдарив різкий запах пороху. По шиї потекло щось густе й гаряче. Нижня щелепа, наче міст, що втратив опору, безпорадно повисла на залишках дірявої щоки. Проте біль дивним чином почав згасати. Опариші затихли.

Ненадовго. Разом із дзвоном у вухах повернулися і вони. Їхнє шарудіння викликало непереборне бажання загнати собі цвях прямо в лоба. Макс крізь криваву пелену подивився на себе в дзеркало. Промах. Тільки зніс собі половину обличчя.

Роздратовано відкинувши пістолет, він вхопився за залишки щелепи. Макс міг лише хрипіти, але яким же блаженним було полегшення, коли він нарешті її відірвав. Наче здираєш просякнутий кров’ю пластир зі старої рани разом зі струпом, і з неї нарешті виривається застояний зелений гній.

Тварюки на мить завмерли, а потім почали оживати по всьому тілу. Вони танцювали під епідермісом, прогризали м’язи й тікали назовні зі збожеволілого тіла. Він відчував лише присмак заліза і їхній невпинний рух. Треба було довершити справу.

Він схопив шуруповерт і повалився назад у крісло. Свердло впилося в шкіру. Не призначене для хірургії, воно намотувало на себе шматки плоті, поки з вереском не вперлося в кістку. Від звуку скреготу металу об колінну чашечку Макса затрясло, але він уже не міг зупинитися. Він сміявся — якщо гиготіння перекошеного обрубка обличчя, заляпаного запеченою кров'ю, можна було назвати сміхом. Раз за разом свердло занурювалося в ноги, відкриваючи нові й нові дірки. Опариші то затихали, то знову починали свій танець, і тоді інструмент повертався до роботи. Запахло паленою кісткою.

Коли обидві ноги перетворилися на решето, а підлога вкрилася багряною жижею, він хитаючись перекинувся разом із кріслом. Тіло звело судомою, дриль відлетіла вбік. Організм здався, розбавивши криваву картину гарячою сечею. Макс, борсаючись у суміші власних виділень, підповз до інструмента. Дихати ставало дедалі важче. Він улігся на спину і почав дірявити власну грудину. Кров швидко заливала легені. Він кашляв, хрипів і свердлив, наче навіжений.

Але шурхіт під шкірою не міг перебити жоден біль. У розпачі він випустив дриль і знову натиснув пальцями на очі. Сильніше. Ще сильніше. Поки не відчув, як вони лопаються — точно так само, як тельбухи риби, які він ловив у дитинстві й чавив пальцями замість пухирчастої плівки.

Лежачи в калюжі крові та екскрементів, абсолютно незрячий, він до останнього подиху не міг позбутися відчуття черв’яків під шкірою. У передсмертній агонії він так і не почув, як на телефон, що лежав поруч, прийшло сповіщення:

«Вибач, я погарячкувала. Можливо, нам варто почати все спочатку?..»